Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

Усі ранні християни так вважали й через це були нетерпимими до всього, що заважало зосередитися на духовному. Але Ісус розумів — Бог розуміє — що люди, перш ніж померти, мають прожити ціле життя. У них є друзі, є сім’я, робота, діти, яких треба народити й виховати, кохані, яких треба ніжно любити.

Моя люба, сексуальна, дивовижна дружино! Я знаю, душею ти зі мною, але мені сумно через те, що тіло твоє так далеко. Я сподіваюся, ти прочитаєш цього листа після довгого освіжного сну, сповненого добрими сновидіннями (і не перерваного Джошуа!). Мине кілька годин чи днів, і, хоч моє бажання обійняти тебе не здійсниться, та я сподіваюся мати інші втішні вісті.

Кохаю

Пітер

Ґрейнджер, мружачись, вийшла зі своєї машини, готова до поїздки. На ній був той самий одяг: бавовняна сорочка й широкі брюки, тепер трохи прим’яті. Хустина, незграбно пов’язана довкола шиї, зблискувала краплинами води з волосся, що стирчало на її голові, наче шерсть у вимоклої під дощем кішки. Пітер подумав, що, мабуть, будильник вирвав жінку із глибокого сну і вона не встигала більше нічого, окрім як хлюпнути трохи води собі на обличчя. Може, нетактовно було змушувати везти його знову так скоро. Але ж коли вони прощалися, Ґрейнджер підкреслила, що завжди до його послуг.

— Вибачте за завдані вам клопоти, — сказав Пітер.

Чоловік стояв у затінку крила житлової будівлі, просто біля виходу, найближчого до його номера. Наплічник висів на спині, уже слизькій від поту.

— Жодних незручностей, — відказала Ґрейнджер. Повітря відразу ж заопікувалося її волоссям, яке почало випускати ледь помітні, тонесенькі, наче павутинка, китиці пари. — І вибачте, що буркотіла сьогодні вранці, коли ми їхали назад. Коли бачу релігійний запал, я завжди сама не своя.

— Цього разу я спробую надто не запалюватися.

— Я про інопланетянина, — Ґрейнджер вимовила це слово, наче й не було Пітерової короткої лекції.

— Я думаю, він не мав наміру вас бентежити.

Ґрейнджер стенула плечима.

— Від них у мене наче мурахи по тілу бігають. Завжди це відчуваю. Навіть коли вони зовсім мовчать і не підходять близько.

Пітер наважився вийти зі затінку, і Ґрейнджер відступила в бік від машини, пропускаючи до вже відчиненого для нього багажника. Двигун вуркотів, готовий рушати.

— Гадаєте, вони хочуть завдати вам шкоди? — запитав Пітер.

— Та ні, це лише через їхній вигляд, — відказала Ґрейнджер, дивлячись кудись за обрій. — Змушуєш себе подивитися на їхні обличчя, а бачиш ніби купу кишок.

— Я собі уявляю ембріони.

Вона здригнулася.

— Я вас благаю!

— Що ж, гаразд, — весело мовив Пітер, приступаючи до машини. — Бо щось ми знову починаємо розмову не з того.

Знімаючи з плечей рюкзак, він крайока помітив, що Ґрейнджер оцінювально поглядає на нього. Зауваживши, що це весь Пітерів багаж, вона придивилася знову.

— Ви наче на прогулянку за місто зібралися. Зі своїм рюкзаком на спині[27].

Пітер вишкірився й закинув рюкзак до багажника.

— Вал-ді-рі-і-і! — затягнув чоловік, жартома вдаючи оперний баритон. — Вал-ді-ра-а! Вал-ді-рі-і-і! Вал-ді-ра-ха-ха-ха-ха!

— Ну ось, тепер ви глузуєте з одного з моїх кумирів, — упершись руками в боки, мовила Ґрейнджер.

— Вибачте, не зрозумів.

— Із Бінга Кросбі.

Пітер спантеличено глянув на жінку. Сонце досі було низько над землею, і на його тлі силует Ґрейнджер із трикутниками зігнутих рук вимальовувався в ореолі рожевого сяйва.

— Гм... — сказав Пітер. — Хіба Бінг Кросбі також виконував «Щасливого подорожнього»?

— Я думала, це його пісня, — відповіла Ґрейнджер.

— Це старовинна німецька народна пісенька, — сказав чоловік.

— Не знала цього, — мовила жінка. — Я гадала, Бінг — перший, хто її заспівав. Торік її постійно крутили по радіо.

Пітер почухав потилицю, насолоджуючись дивиною, що оточувала його сьогодні звідусіль: безкрає небо з непомірним сонцем, спортивний майданчик під наметом, його дивні нові віряни, що прагнуть зажити плодів Євангелія, і ця суперечка щодо авторства «Щасливого подорожнього». Повітря, скориставшись тим, що чоловік підняв руку, миттєво знайшло новий вхід під його одяг. Повітряні язички торкалися спітнілої западини між лопатками Пітера, звивалися довкола сосків, перелічували ребра.

— Не знав, що Бінг Кросбі знову в моді, — зауважив Пітер.

— Такі артисти поза модою, — палко виголосила Ґрейнджер. — Бездумна танцювальна музика чи дешевий, низькопробний рок нікому більше не потрібні.

Жінка спародіювала чванькуватого рок-музиканта, що смикає струни своєї фалічної гітари. Хоч і зневажливий, жест цей видався Пітерові привабливим: коли тонка рука Ґрейнджер вдаряла по невидимих гітарних струнах, її перса випнулися, і це нагадало чоловікові, якою м’якою й податливою є плоть жіночих грудей.

— Людям це все набридло, — промовила Ґрейнджер. — Вони хочуть щось, у чому відчувається якість, що витримало випробування часом.

— Цілком згоден, — відказав Пітер.

Щойно вони герметично зачинилися в машині й рушили вперед, у дике поле, Пітер знову заговорив про спілкування.

— Ви написали моїй дружині, — сказав він.

— Так, я надіслала їй листа ввічливості. Повідомити, що ви щасливо прибули.

— Дякую. Я теж пишу їй завжди, щойно є змога.

— Це добре. — Вона дивилася на пустинну коричневу місцевість, аж до обрію.

— Ви певні, що немає жодної можливості встановити «постріл» у поселенні оазян?

— Я ж казала, у них немає електрики.

— А «постріл» не може працювати від акумулятора?

— Певно, що може. Писати на ньому можна будь-де. Можете написати цілу книжку, якщо захочете. Але щоб надіслати повідомлення, вам не досить одного пристрою, екран якого спалахує, коли його вмикаєш. Вам треба бути під’єднаним до аміківської мережі.

— А там немає... я не знаю точно, як це називається... релейна станція? Сигнальна вежа?

Слова ці ще не злетіли з його губ, а Пітер уже розумів, як безглуздо вони звучать. Місцевість, що простяглася перед ними, була голою й порожньою.

— Ні, — відказала Ґрейнджер. — У нас ніколи не було потреби