Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

стає дедалі очевиднішим!), а тому, що мені тебе бракує. Прагну відчуття тих миттєвостей, які б ми проживали, дивлячись на них разом. Без тебе мої очі — наче камера спостереження без плівки, яка реєструє все довкола, секунда за секундою, а потім стирає всі зображення, замінюючи їх на нові, жодне не оцінивши належним чином.

Якби ж я міг надіслати тобі світлини чи відео! Як швидко ми звикаємо до того, чим нас забезпечують, і прагнемо БІЛЬШОГО... Пристрій, що дає мені змогу відправляти ці слова через неймовірну відстань, це справжнє диво (блюзнірське твердження?), втім я застосував його декілька разів і вже думаю: чому б не надсилати також світлини?

Пітер уп’явся очима в перламутрово-сірий екран. Посеред плазми висів текст, але, придивившись, можна було побачити своє примарне відображення: вихрувате біляве волосся, великі яскраві очі, високі вилиці. Його обличчя — чуже й знайоме водночас.

Він зрідка дивився в дзеркало. Удома зазвичай Пітер дотримувався переконання, що після того, як він помився, побрився й провів гребінцем по волоссю (просто по прямій, жодних модних зачісок), дзеркало вже ніяк не допоможе йому покращити свій вигляд. Протягом того періоду свого життя, який Пітер змарнував на випивку й наркотики, він не один ранок починав із оглядин свого відображення, оцінюючи пошкодження, завдані попередньої ночі: порізи, синці, почервонілі очі, жовтяниця по шкірі, синюшні губи. Відтоді як він виправився, потреба в цьому зникла; ніяких радикальних змін від часу останньої перевірки статися не могло. Він помічав, що волосся задовге, тільки коли воно починало лізти в очі. Тоді він прохав Беа, щоб вона його підстригла. Про глибокий шрам на переніссі він пригадував, тільки коли після любощів дружина ніжно проводила по ньому пучками пальців і щоразу стурбовано супила чоло, ніби вперше помітила цей шрам. Форма підборіддя ставала для Пітера реальною, тільки коли умощувалась у м’якій западинці її плеча. Шия його матеріалізовувалася лише під її долонею.

Йому бракувало Беа. Боже, як йому її бракувало!

Зараз сухо, — писав Пітер.— Мені сказали, що так буде ще десять годин, потім кілька годин дощитиме, тоді десять годин знову буде сухо, відтак знову дощитиме і так далі. Усе відомо заздалегідь. Надворі тепло, але не спекотно. Тут є комахи, втім вони не кусають. Я щойно добре поїв. Тушковані сочевицю й піту[25]. Дуже ситна їжа, навіть трохи заважка. Піту спечено з місцевих квітів. Сочевиця, гадаю, привезена. Потім я їв шоколадний пудинг, хоча шоколадним він насправді не був. Знаючи твій витончений смак у цій галузі, думаю, перевірки в тебе він би не пройшов. Але мені сподобалося. Може, шоколад був справжній, але пудинг приготовлено з чогось іншого. Мабуть, так і було.

Пітер підвівся з-за столу й підійшов до вікна, підставляючи шкіру під тепле сонячне проміння. Він усвідомлював, що прямокутник затемненого скла показував йому лише крихітний шматочок неба, а втім, складно було охопити зором навіть цю обмежену вікном частинку, залиту невимовно розмаїтими щонайніжнішими кольорами. Беа, отримуючи його послання, також дивитиметься у скляний прямокутник. Вона не побачить нічого з того, що бачить Пітер, навіть його примарного відображення. Лише його слова. Із кожним недосконалим листом його образ у її пам’яті ставатиме дедалі туманнішим, невиразнішим. Їй не лишиться нічого іншого, окрім як уявляти його в порожнечі з усіма цими дивними деталями: пластиковою формою для льоду, склянкою із зеленою водою, мискою тушкованої сочевиці, — що кружляють довкола нього, наче космічне сміття.

Моя кохана Беа, я жадаю тебе. Як же мені хотілося б, щоб ти стояла біля мене, а тепле сонячне проміння бавилося б на твоєму оголеному тілі, а я обіймав би тебе за стан, пестячи твої груди. Я готовий кохати тебе. Як шкода, що ти не можеш пересвідчитися, який я готовий! Я заплющую очі і майже відчуваю, як моє огруддя притискається до твоєї грудної кістки, а твої ноги, вітаючи, обіймають мене.

У Новому Заповіті так мало сказано про тілесне кохання! Переважно це пов’язано з апостолом Павлом, який із тяжким зітханням мовить про нього як про слабкість. Але я певен, що Ісус так не вважав. Це ж бо Він казав про чоловіка й жінку, що стануть одним тілом. Це ж бо Він жалував повій і перелюбників. Якщо Він мав такі почуття до людей, які зловживають тілесною жадобою, чого б Йому бути розчарованим тими, що натомість живуть у щасливому шлюбі? Зауваж, єдине чудо, яке Він сотворив не через «нагальну потребу», а тільки тому, що хотів звеселити людей, було на весіллі. Ми навіть знаємо, що Він не заперечував, коли Його голубила жінка, інакше хіба ж дозволив би Він грішниці в розділі сьомому Євангелія від Луки поцілувати Йому ноги й обтерти їх своїм волоссям? (Такої сексуальної сцени годі відшукати навіть у Пісні над піснями!) Цікаво мені, який вираз був на Його обличчі, коли жінка робила це? На старосвітських релігійних мальованнях Його, без сумніву, зобразили б із кам’яним поглядом удалечінь, наче Він нехтує жінкою, наче нічого не відбувається. Але Ісус не нехтував людьми. Він був лагідний і дбайливий. Він нізащо не змусив би цю жінку почуватися як дурепа.

Я знаю, Іван Богослов сказав: «Не любіть світу, ані того, що в світі. Коли любить хто світ, у тім немає любови Отцівської, бо все, що в світі: пожадливість тілесна, і пожадливість очам, і пиха життєва, це не від Отця, а від світу. Минається і світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває!»[26] Але ж тут ідеться зовсім про інше, тут мовиться про ВСІ ті мирські речі, якими ми так переймаємося, увесь багаж існування істоти. До того ж, я думаю, Іван Богослов надто суворий до людей. Він гадав, що Друге пришестя станеться за його життя, що воно може прийти будь-якого дня, можливо, завтра по обіді, але запевне не через століття в далекому майбутньому.