Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

згадувала про Курцберґа. Мабуть, коли писала це, вона ще не отримала останнього листа. Можливо, дружина читала його зараз, саме цієї миті, коли Пітер читав її листа. Навряд чи, але сама думка про таку одночасну близькість була надто спокусливою, щоб відкинути її.

Не тривожся через те, що мене немає поруч із тобою. Якби Господь хотів, щоб ми вирушили в цю місію вдвох, Він улаштував би, щоб так сталося. Тут у мене є свої маленькі «місії», не такі знакові чи дивовижні, як твоя, але які, втім, також потрібні. Хоч де ми є, на нашому шляху завжди зустрічаються заблудлі душі. Розлючені, нажахані душі, що відкидають світло Христове, проклинаючи водночас темряву.

Добре пам’ятай, що християни також спроможні відкидати світло Христове. Від часу твого відльоту в нашій церкві триває якась безглузда метушня — буря в склянці води, але вона завдає мені прикрощів. Кілька наших вірян — переважно найстарші члени громади — ремствують, мовляв, «нічого» проповідувати слово Боже «інопланетянам», стверджуючи, що Ісус помер лише заради людей. Узагалі, якщо послухати місіс Шенкленд, то може здатися, ніби Ісус помер лише задля білих англійців середнього класу, що живуть у «домашніх графствах»[24]! Джефф поводиться загалом розсудливо, він непоганий пастор, але надто вже переймається тим, що він лише заступник, і хоче мати успіх серед вірян. Проповіді його щирі, але обережні, він не буває настільки відвертим, як ти. Тож... нарікання триває. «Чому не в Китай, дорогенька? Мільйони людей потребують там слова Божого». Дякуємо вам, місіс Шенкі, за цю велемудру пораду.

Що ж, мій милий, мені справді треба бігти, прийняти душ (якщо тільки труби знову не забилися), а потім нашвидкуруч приготувати щось поїсти. Полиці супермаркетів, де мали б лежати мої улюблені заспокійливі ласощі, далі підозріливо порожні (уже багато днів немає навіть тих жахливих, однак рятівних, «маложирних» рулетів), і це штовхає мене в обійми іншого смаколика, такого собі шоколадного еклера з родзинками, місцевої випічки. Може, й на краще: треба ж підтримати місцевого виробника.

На цій напучувальній ноті твоя схвильована й захоплена дружина шле тобі своє велике кохання.

Беа

Пітер спробував пригадати собі місіс Шенкленд. Звичайно, він зустрічався і спілкувався з нею; він зустрічався і спілкувався з усіма вірянами їхньої громади. Однак образ не зринав у пам’яті. Мабуть, він знав її не як місіс Шенкленд. Едіт, Мілісент, Доріс... Схоже на Доріс.

Дорога Беа , — написав Пітер. — Нумо готувати місіс Шенкленд до місії в Китай. За якусь годину вона кількома влучними словами наверне тисячі людей.

А якщо серйозно, події тут почали відбуватися дуже швидко, і може статися так, що якийсь час я не матиму змоги писати тобі. Можливо, навіть декілька тижнів. (Кілька тижнів для тебе — декілька днів для мене, якщо ти розумієш, про що я.) Нас чекає тяжке випробування, але я відчуваю, що Бог зі мною. Як не дивно, водночас мені видається, що АМІК використовує мене в якихось своїх, наразі невідомих мені цілях.

Мені прикро через усю цю таємничість. Так почуватися мене змушує те, що АМІК приховує інформацію про Курцберґа й ухиляється від питань про тубільців загалом.

До мого великого полегшення, я нарешті відійшов від часозсуву — чи як іще назвати цю переміну часових умов? Я певен, що ще трохи поспати мені б не завадило, і я не знаю, як упораюся зі сімдесятьма двома годинами сонячного світла, що чекають на мене, та принаймні відчуття дезорієнтації зникло. Моя сеча досі яскраво-помаранчевого кольору, але я не думаю, що це через зневоднення. Мабуть, це пов’язано з водою. Почуваюся цілком добре. Я відпочив, і тепер мені навіть важко всидіти на одному місці. Загалом, у мені все так і нуртує. Найперше, що я маю намір зробити (щойно завершу цього листа до тебе), — це спакувати речі: нехай мене везуть до поселення (офіційна його назва Сі-2, але дехто називає його Містом Потвор — просто чарівно, еге ж?) і залишають там. Кидають напризволяще, якщо хочеш. То не годиться, коли тебе возять туди-сюди, наче в захисній капсулі, щоб ти нашвидку побачився-привітався, тимчасом як аміківський водій чекає на тебе, припаркувавшись поряд і навіть не вимкнувши двигун. Навіть якби в мене була власна машина, все одно виглядало це б так, ніби я приїжджаю на відвідини і їду геть, коли мені набридне. Хіба ж так личить нести слово Боже? Якщо Господь хоче мене серед цих людей, то я мушу віддати себе на їхню волю.

Гаразд, гаразд, апостол Павло, може, й помилився, коли вирішив лишитися серед коринтян та ефесян, але ж я навряд чи можу стверджувати, ніби перебуваю серед вороже налаштованих до мене людей, адже ж ні? Поки що найворожіше ставлення, якого я зазнав, — це роздратування Северина, коли ми летіли сюди. (До речі, не зустрічав його відтоді.)

Я дуже схвильований перед своїм випробуванням, тому можу заплутатися, забувши, що оповів тобі, а що ні. Як шкода, що ти не поруч зі мною, не бачиш усього цього на власні очі! Не тому, що це позбавило б мене клопоту описувати все тобі (хоча, мушу визнати, мій брак хисту в цій галузі