Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

— Я не звинувачую вас ні в чому, — відказав Пітер. — Я просто намагаюся з’ясувати, що ці люди мають, а чого ні. Отже, лікарень вони не мають?

— Гадаю, ні. Із технологіями в них сутужно, — жінка сказала «технольоґіями», наче зумисне додаючи акценту, щоб поглузувати над вимовою іншомовного слова.

— Хочете сказати, вони на первісному щаблі розвитку?

Ґрейнджер стенула плечима.

— Гадаю, так.

Пітер відкинув голову на спинку сидіння і взявся пригадувати, що йому на цю мить відомо про свою паству. Він зустрічався лише з одним оазянином, а це за будь-якими стандартами було замалою вибіркою. Ця особа мала на собі сукню-балахон із відлогою, нібито ручної роботи. Рукавиці, черевики..? Знову ж таки, робота, схоже, ручна, однак майстерна. Щоб так акуратно зшити шкіру, необхідна швейна машинка, еге ж? Або, може, просто дуже міцні пальці.

Чоловік пригадав будівлі, які бачив у поселенні. Вони були складніші за глиняні мазанки чи дольмени[28], але й високотехнологічними спорудами їх заледве чи можна було назвати. Пітер уявляв собі, як кожна цеглина виліплюється рукою, обпікається в примітивній печі й укладається на місце лише людським — чи нелюдським — зусиллям. Може, всередині їхніх осель заховано від погляду таких, як Ґрейнджер, усілякі механічні дивовижі. А може, й ні. Але одне було відомо напевне: електрики вони не мали, і «постріл» ні до чого не ввімкнеш.

Пітер замислився: а що, коли б він зараз, просто в машині, оголосив, що йому вкрай треба дізнатися, чи Беа написала йому, а отже, Ґрейнджер мусить розвернути машину й відвезти його назад на базу.

Цікаво, як Бог поставився б до такого? Щодо Ґрейнджер, то вона подумає, що в Пітера нервовий зрив. А може, жінка буде зворушена палкістю його кохання. І знову ж таки: можливо, те, що здається кроком назад, насправді є рухом уперед під проводом Господа. Чи не хоче Бог затримати чоловіка, щоб він потрапив у потрібне місце в потрібний час. Чи, може, це він сам просто намагається знайти теологічне виправдання браку мужності в себе? Пітера випробовують, це цілком очевидно, але в чому ж суть випробування? Чи стане йому покори не побоятися видатися слабким в очах Ґрейнджер? Або чи не забракне йому сили їхати далі вперед?

«Господи Боже, — почав молитися Пітер. — Я розумію, це неможливо, але мені так хотілося б знати, чи Беа вже відповіла на мого листа. Якби ж я міг заплющити очі й побачити її слова переді мною просто тут, у машині!»

— Що ж, Пітере, це ваша остання можливість, — промовила Ґрейнджер.

— Остання можливість зробити що?

— Перевірити, чи немає листа від вашої дружини.

— Я не розумію.

— У машині є «постріл». Ми поки що в зоні досяжності аміківської мережі. Ще хвилин п’ять-десять, і ми виїдемо за її межі.

Пітер відчув, як обличчя йому паленіє, а уста розтягуються в дурнуватій усмішці, такій широченній, що йому аж заболіли щоки. Йому захотілося стиснути Ґрейнджер в обіймах.

— Так, так, будь ласочка!

Ґрейнджер зупинила машину, але не вимкнула двигун. Вона відклацнула заслінку в приладовій панелі й вийняла звідти якусь тонюсіньку хитромудру штукенцію, яка, розгорнувшись, виявилася монітором з мініатюрною клавіатурою. У Пітера вирвався невиразний звук здивування й захоплення, як і належало за таких обставин. На якусь мить вони збентежилися, не розібравшись, хто ввімкне пристрій, і пальці їхні зустрілися на пульті керування.

— Можете не поспішати, — сказала Ґрейнджер.

Жінка відкинулася на сидінні й обернулася до вікна, виказуючи повагу до його особистого життя.

Майже цілу хвилину — шістдесят нестерпних секунд — «постріл» не показував нічого, окрім автоматичної обіцянки, що пошук триває. Потім екран заповнився від верху до низу незнайомими словами: словами Беа. Благослови її Господь, вона відповіла.

Дорогий Пітере , — писала дружина. — Я нагорі в нашому кабінеті. Зараз шоста година вечора, надворі ще досі видно, приємніше навіть, ніж було весь день. Сонце вже стоїть на схилку, лагідно-тепле й жовте, наче масло, і світить крізь вікно просто на настінний колаж, який зробили колись для мене Рейчел, Біллі й Кейко. Ці дітки тепер уже виросли, але їхнє чудове зображення ковчега з тваринками в ньому таке саме миле й незвичайне, як і тоді, коли я його вперше побачила. Те вміння, з яким Рейчел використала клаптики помаранчевої вовни для лев’ячої гриви, ніколи не перестане зачаровувати мене, особливо тоді, коли вечірнє сонце, як зараз, кидає на гриву своє проміння. Але в одного з жирафів звисає шия, треба буде приклеїти її на місце.

Я щойно повернулася з роботи додому — яке ж це блаженство нарешті присісти! Я ще навіть не помилася під душем, така втомлена. Поквапилася нагору до «пострілу», а там уже на мене чекав твій лист.

Я розумію твоє прагнення якнайскоріше вирушити до оазян і лишитися жити з ними. Звісно, з тобою Господь, і не варто зволікати без потреби. Намагайся, однак, не жертвувати здоровим глуздом! Пригадуєш того божевільного шведа, який присвятив себе Ісусові на наших біблійних читаннях? Він заявив, що його віра в Господа така міцна, що рішенням міської ради про виселення можна просто знехтувати, а останньої миті Бог влаштує диво й організує відтермінування. Через два дні він стояв біля нашого порога з мішками, в яких були його пожитки... Я не маю на увазі, що ти так само, як він, без клепки в голові, лише нагадую, що практичність не твоя сильна сторона і що негаразди можуть трапитися з погано підготовленими християнами так само, як і з усіма іншими. Нам треба вірити, що Господь обереже нас, але й не забувати належним чином шанувати Його дар життя і цього тіла, яке було надано нам до користування.

Отже: щойно зберешся їхати до своєї нової пастви, будь ласка, переконайся, що ти маєш: 1) змогу покликати по допомогу в разі лиха; 2) запас їжі й води у разі крайньої потреби; 3) ЛІКИ ПРОТИ ДІАРЕЇ; 4) географічні координати аміківської бази й поселення оазян; 5) і звісно, компас.