Юрій Павлович Винничук - Легенди Львова. Книга друга

що той батяр взагалі не орієнтувався, що за персона Франц-Йосиф. Про те, що батярам було начхати на політику і монархію, свідчить ще одна пригода, яка трапилась у 1914 році, коли по всій імперії оголосили траур з нагоди вбивства у Сараєві спадкоємця трону арцикнязя Франца Фердинанда.

Будь-які забави та видовища заборонялися. Але один хлопчак, якому вдалося заробити пару грошиків на крадених квітах, подався до лунапарку і осідлав собі коня на каруселі. Однак вона не зрушила з місця. Втративши терпець, батяр гукнув господареві:

— Пане дириґінт, вйо! Що то є до хулєри? Чи я за свої гроші не можу сі забавити? Та крути, пан! Гайта, вісьта, вйо!

— Та не можна! Та чи ти не чув-єс, що сі стрєсло! Арциксьондза замордували...

— А хто то такий? Чому го не знаю?

— Франца Фердинанда закатрупили. Пукла му жилка життя і нема на то ради.

— Та най го хулєра возьме! Пукло му, то пукло! Коли він вже не годен, то най хто єнчий корбов круте! Давай, вйо!

Ті, що мають лежати

Батярів завше притягували до себе великі скупчення народу. У день Святого Духа відбувалась пишна урочистість на могилах оборонців Львова. Але сам цвинтар був маленький і не всі бажаючі могли на ньому розміститися. Тому пускали на його терен тільки родину загиблих, ще живих оборонців і офіційні делегації. Члени Союзу оборонців Львова «тримали шпалер», роблячи живу загорожу, аби сторонні не прорвалися.

І ось через той «шпалер» конче хотів проникнути батяр.

— Та де сі пхаєте? — спинив його розпорядник.

— Та чо сі пан так дурно питає? Прецінь не до кіна!

— А чи ви маєте ту когось похованого?

— Хіба би не знав.

— То ви, може, вобронець Львова?

— Та ше ні.

— То, може, делегат?

— Ше чого!

— Ну, то йдіт гет!

— А ви шо за щен, шо ту стались-те?

— Я? Я — Вобронець Львова.

— Ну, то мусилибись-те тутка лежати, а не стояти.

За ругатков ґранд-забава

На Замарстинові була крамниця, в якій торгували різним залізяччям. І ось батяри впродовж кількох днів заходили і питали гимбля. Крамниця була завалена лопатами, вилами, сокирами, цвяхами, але саме гимблів не знайшлося. Що робить власник? Маєте рацію — закуповує цілу хуру гимблів, завалює ними крамницю, а незабаром починає скубти на голові волосся, бо жодна жива душа більше про гимблі не згадувала.

Батяри вдягали на голову «кашкєтку», або «батярівку», шию зав’язували шаликом, на ногах носили «штиблети», «пікулєта» чи «мешти». Але в святкові дні батяр міг вбратися в «клявий анцуґ» (гарний костюм) і навіть насмарувати голову смальцем. Тоді вже він шварцував мешти чорною пастою і такого фасонистого фраєра називали «шац хлупака».

Дівчата, що здибалися з батярами, або ж «біні», походили так само з передмістя чи з села і працювали служницями в міщанських сім’ях. Тут, у місті, кожна селюшка хутенько переймала міські звичаї, вбирала капелюшок, шалик, і перетворювалася на даму.

Зі своїми «бінями» батяри охоче відвідували кнайпи, шинки і танцбуди, де всідалися за столами і цмулили «бровар» (пиво) та «цьмаґу» (горілку). В окремих шинках були встановлені музичні «шафи». Кинеш монету й маєш танго або вальса. Але найкращі забави відбувалися за участю музик в танцювальних будах, на балах в цьотки Бандзюхової чи клубі Ветиранів.

За ругатков гранд-забава,

Гуся, сюся, гуся, сюся,

Є гирбата, бровар, кава,

Гуся, сюся, гусяся.

Скаче Місько, скаче Геля,

Гуся, сюся, гуся, сюся,

Є сальцесон і сарделя,

Гуся, сюся, гусяся.

Саме завдяки баладам дійшли до нас імена багатьох батярів, що потрясали Львовом. Нічого подібного не витворило жодне інше місто Східної Європи. Місто-батяр уміло гуляти і розважатися. Щосуботи вечерове повітря клекотіло музикою і піснями. Шинкарі увічнені в піснях — Бомбах, Кияк, Кіжик, Ґрунд — радо вітали гостей. Не лягали спати шимонові (консьєржки), заробляючи на чайових за відкривання брами вночі. Рікою лився бровар, палила горло ґара (горілка), стрибали швайнери (гроші) по шинквасі. А пари йшли гоцки під запальні штаєри (танцювальна музика).

Гей, макабунди з цілого Львова,

Як лиш надійде субота,

Тішисі Бомбах і шимонова,

Бо нинька буде робота.