Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

Існують три традиційні інтерпретації Хмельниччини. Згідно зі стандартним польським поглядом, козацькі бунти проти Польщі були бунтами варварів проти вищої цивілізації. Русини, які, очевидно, були культурно відсталими - так би мовити, азіатський варварський народ, - не могли жити в такій цивілізованій європейській країні, як Річ Посполита. З російського погляду, історичне значення Хмельниччини зводилося до того, що вона вимостила шлях до “воссоединения” Малоросії з Великоросією і таким чином - до заснування модерної Російської імперії. Переяславський договір розглядається як підготовчий крок до правління Петра Великого, що дійсно відповідає правді. Традиційне українське пояснення народницьких істориків XIX ст. Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Олександра Лазаревського та останнього й найбільшого історика народницької школи Михайла Грушевського полягало в тому, що Хмельниччину, як і раніше козацькі бунти та пізніше гайдамацьке повстання, слід розглядати як стихійне прагнення українських мас до справедливого, вільного суспільного ладу.

До цих трьох традиційних інтерпретацій Вячеслав Липинський додав четверту: він побачив у революції Хмельницького перший крок до створення української держави. Як держава XVII ст., вона мала бути стратифікованим корпоративним суспільством, подібним до всіх інших європейських держав і країн тієї епохи, хоч і з деякими місцевими особливостями. Іншою важливою підставовою тезою інтерпретації Липинського є його наголос на великому внескові руської шляхти, багато представників якої приєдналися до повстання Хмельницького й фактично забезпечили його провід. Він зміг показати на основі фактів, що більшість соратників Хмельницького були руськими шляхтичами, які злилися з козацькою старшиною.

Сила Липинського як історика полягає в соціологічному аналізі та в гострому усвідомленні міжнародного становища України між Польщею, Московщиною й Османською імперією. Вплив Липинського на українську історіографію був дуже великий, особливо якщо взяти до уваги те, що він був істориком-аматором. Він став засновником державницької школи в українській історіографії, яка великою мірою панувала на українській історіографічній сцені поза межами Радянського Союзу протягом міжвоєнного періоду. Серед представників цієї школи (школи, певна річ, не в спеціальному значенні слова, оскільки ті, що зазнали впливу Липинського, не були формально його учнями) були Степан Томашівський, медієвіст та історик церкви, Дмитро Дорошенко, Мирон Кордуба, Іван Крип’якевич і найцікавіший історик української революції Василь Кучабський. У 1920-ті роки Липинський мав також вплив на українську радянську історіографію, і серед істориків Радянської України, на яких цей вплив був помітний, можна назвати Олександра Оглоблина, історика права Миколу Василенка й передовсім недавно померлого Лева Окіншевича.

Як історик Вячеслав Липинський був антиподом Михайла Грушевського, великого патріарха української історіографії. Грушевський розпочав набагато раніше, був старший і, врешті, пережив Липинського. Позаяк він був фаховим істориком, тоді як Липинський - натхненним аматором, наукова спадщина Грушевського незрівнянно багатша. Але варто зазначити, що Грушевський сам зазнав впливу Липинського. Останні томи “Історії України-Руси”, у яких йшлося про добу Хмельницького, великою мірою були полемікою з Липинським. Частково приймаючи і частково відкидаючи його погляди, Грушевський уважав Липинського опонентом достатнього масштабу, щоб заслуговувати серйозної уваги. Повторимо, що Липинський був істориком XVII століття. Він планував дати синтез української історії в одній книжці, але не мав змоги здійснити цей намір. Проте в його політичних і публіцистичних творах трапляються зауваги, які стосуються різних тем української історії - від Київської Русі аж до революції 1917 р. Тому вивчивши праці Липинського, можна відтворити всеохопну інтерпретацію української історії. Наприклад, тоді як більшість українських істориків, зокрема Грушевський, у питанні походження Київської держави були антинорманістами, Липинський однозначно вважав, що Київська держава була витвором варязького, або норманського елементу.

Розглядаючи Липинського як публіциста й політичного мислителя, я зосереджуся на його “Листах до братів-хліборобів”. Українські публіцисти й ідеологи здебільшого пишуть тонкі брошури, а Липинський, хоч і був хворою людиною та діяльним лідером політичної партії, спромігся написати трактат обсягом шістсот сторінок. Мабуть, через це книжка сьогодні порівняно малознана. Бона писалася частинами, і Липинський планував її в той самий час, коли працював над нею. Перші дві частини являють собою політичний трактат про проблеми української революції. Липинський із консервативних позицій критикує українську революційну демократію - режими Центральної Ради та Директорії. Ці дві частини були написані у 1919-1920 роках, якраз тоді, коли українська революція наближалася до кінця Але ця дискусія з поточних питань змусила Липинського переглянути основи своєї політичної думки Найважливішою є третя частина, оскільки вона містить виклад його політичної філософії. У четвертій частині основоположні ідеї Липинського застосовано до проблем українського державного будівництва. Нарешті останнім був написаний вступ (у 1926 р.). Коротко кажучи, проблема, яку розглядає Липинський, - це походження держави та типологія державних форм. Ця типологія спирається на політичну антропологію, яка до певної міри схожа на типологію Платонової “Республіки”, в якій теорія держави теж грунтується на певних людських типах.

Яке місце посідає Вячеслав Липинський як політичний теоретик? Автор, якого він цитує найчастіше, - Жорж Сорель. Хоча Липинський знав Сорелеві праці й безперечно зазнав їхнього впливу, вони дуже різняться один від одного. Обидва теоретики критикують буржуазну демократію, але Сорель робить це зліва, а Липинський -справа. Очевидно, Липинський близький до Парето і, здається, знав деякі його праці. Він не знав Гаетано Моска, хоча вони багато в чому схожі. Читав французькі переклади соціологічних праць Роберта Міхельса - німця, який жив в Італії і публікувався переважно італійською мовою. Більшість із цих авторів - Парето, Моска, Міхельс - творили теорії еліти, а це якраз та школа, до якої Липинський зробив свій оригінальний внесок.

Два недавні нариси про Липинського як політичного мислителя й ідеолога - лише перші кроки на шляху до вивчення його думки. Нарис покійного Євгена Пизюра “Вячеслав Липинський і політична думка західнього світу” (Сучасність. - 1969. - N 9. - С. 103-115) порівнює його із Сорелем. Прекрасна стаття професора Всеволода Ісаїва, яка має бути надрукована у збірнику праць Гарвардської конференції про Липинського (1982), розглядає Липинського як політичного соціолога. На жаль, спадщину Липинського як політичного мислителя ще як слід не досліджено. Він залишив після себе багато статей, зокрема й неопублікованих, начерки трактатів, величезне листування, цікаве не лише з біографічного чи політичного погляду, оскільки в листах часто торкався теоретичних проблем. Триває праця над тритомним виданням листів Липинського, і після завершення публікації ця збірка стане дуже важливим внеском до розуміння його думки.

Вплив Вячеслава Липинського як політичного теоретика був куди обмеженіший, ніж його вплив як історика. На жаль, він став святим патроном секти - гетьманського руху, яка поступово занепадала і втрачала зв’язок із реальністю. Автори і публіцисти цієї партії продовжували цитувати Липинського, насправді зовсім не розуміючи його. Українські публіцисти й політичні