Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

мислителі інших напрямів, включаючи націоналістів, більшість яких просто не здатні осягнути того, що намагався сказати Липинський, і представників демократичних чи лівих угруповань, досі не зреагували на Липинського поважно. У західному світі декілька молодих українських інтелектуалів потроху починають заново відкривати Драгоманова, але вони ще не здали собі справи з існування Липинського. На мою думку, за останні сто років Україна дала двох великих політичних мислителів - Драгоманова та Липинського. Вони уособлюють два різні полюси української думки - лівий і правий, соціал-демократичний і консервативний. Без повної інтеграції спадщини цих двох людей - маю на увазі критичну оцінку, а не сліпе сприйняття - поступ української політичної думки неможливий.

ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ ЛИПИНСЬКОГО З ПЕРСПЕКТИВИ НАШОГО ЧАСУ{38}

Трактат Вячеслава Липинського “Листи до братів-хліборобів” (Відень, 1926) містить виклад водночас його політичної філософії та його практичної політичної програми. У цій статті я звернувся лише до програми. Не розглядаючи його теоретичних поглядів на суспільство, державу й історію, я зосереджуюся на ідеях Липинського щодо конкретних питань української політики. Півстоліття, яке відділяє нас від Липинського, дає можливість критично оцінити його спадщину. Я хочу дослідити, перефразовуючи заголовок праці Бенедетто Кроче про Гегеля, “що живе і що мертве” в Липинського з перспективи нашого часу.

Липинський писав “Листи” у 1919-1926 роках. Очевидно, що Україна і світ у цілому зазнали відтоді величезних змін. Розглядаючи “Листи” сьогодні, читач натрапить на цілу низку тем, що неминуче виглядатимуть безнадійно застарілими. Наведу лише один приклад: Липинський прагнув оперти українську державність на хліборобах - верстві заможних селян. Але, як ми дуже добре знаємо, вільних селян-землевласників у Радянському Союзі, в тім числі й на Україні, давно знищено. До того ж унаслідок масової індустріалізації більшість українського населення вже не сільське, а міське. Тому легко було б дійти висновку, що повчання Липинського, хоч який вони можуть становити історичний інтерес, не мають жодного зв’язку з нашим сьогоднішнім світом.

У цій статті стверджується, що ідеї Липинського, коли розглядати їх уважніше, до великої міри зберігають свою доречність і силу. Їх треба, однак, перекласти мовою нашого часу, тобто критично переформулювати відповідно до сучасних умов. Звичайно, ми повинні також установити ті точки, в яких мусимо зазначити наші незгоди з Липинським. У яскравому “Вступному слові для читачів з ворожих таборів” Липинський викликав своїх політичних суперників на чесну битву ідей. Не бажаючи бути зарахованим до числа його суперників, ми не можемо не спробувати наших сил відповісти на цей виклик.

Перш ніж перейти до обговорення конкретних питань, маємо нагадати собі, що Липинський, зрештою, не настільки віддалений від нас у часі, як могло б здатися. Він сформулював свою програму з перспективи власного досвіду в українській революції 1917-1921 років. Але історична епоха, яка розпочалася для України 1917 р., все ще триває. Центральною проблемою Липинського була українська державність - аналіз причин того, чому недавні змагання до самостійності зазнали невдачі, і пошук шляхів, якими втрачену незалежність можна було б відвоювати й зміцнити. Розв’язання цієї доленосної проблеми все ще належить до невизначеного майбутнього. З цього погляду ми - сучасники Липинського, оскільки його проблема є й нашою власною.

СУСПІЛЬНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ

Що ж є найтривкішим внеском Липинського до питання про українську державність? З-поміж багатьох прикладів його блискучої прозірливості я виділив би його розуміння того, що устрій майбутньої української держави, якщо вона коли-небудь існуватиме, неминуче повинен бути плюралістичним. У країнах із західною політичною культурою плюралізм звичайно сприймають як річ самозрозумілу. Однак в українській думці наголошування Липинським плюралізму являло собою радикальне нововведення. Народники XIX ст. бачили українське суспільство моністичним, у дусі Руссо. Вони розглядали “народ” як однорідну масу, ототожнюючи його з селянством; все, що піднімалося понад рівень народу, засуджували як паразитичне, морально зіпсоване й неукраїнське за своєю суттю. Народницькі історики, від Костомарова до Грушевського, вихваляли стихійні селянські бунти, але з підозрою ставилися де державотворчих зусиль українських еліт. У міжвоєнну добу серед українців поза межами СРСР ідеологію народництва великою мірою витіснила ідеологія інтегрального націоналізму. Націоналізм під багатьма оглядами був реакцією на народництво та його антитезою. Але політична філософія інтегрального націоналізму також була моністичною і принаймні в цьому сенсі продовжувала народницьку традицію. Вона лише замінила поняття нездиференційованого “народу” поняттям монолітної “нації”. І народництво, й інтегральний націоналізм дотримувалися концепції однорідного суспільства, не допускаючи різноманітності соціальних верств і політичних напрямів.

Липинський гостро критикував моністичні, редукціоністські ідеології, які, виключаючи великі частини населення України - чи то як т. зв. класових ворогів, чи то як нібито етнічно чужі елементи, - насправді увічнювали неповноту нації, а відтак її постійну бездержавність. Він обстоював погляд, що Україна повинна розвинути диференційовану класову структуру, яка охоплювала б усі верстви, потрібні для існування зрілої нації та самостійної держави. Цього треба досягти частинно завдяки постанню нових еліт із народних мас, а частинно завдяки поновному приєднанню відчужених старих еліт. Липинський відзначав, що ті верстви, які народники й інтегральні націоналісти відкидали як неукраїнські, містили в собі деякі з економічно найпродуктивніших, найкраще освічених і політично найдосвідченіших елементів населення країни.

В українському державотворчому процесі Липинський приписував видатну (хоч аж ніяк не виняткову) роль хліборобам (цей дещо архаїчний і поетичний термін означає фермерів). Його “хлібороби” відповідали тій верстві, яку комуністичні пропагандисти називали російською мовою “кулаки” або “куркулі” українською. У контексті революційної доби це поняття мало політичний зміст. Населення України все ще було переважно сільським, і заможні селяни, ті, які скористали від недавніх столипінських реформ, без сумніву, становили економічно найпередовішу силу в аграрному секторі суспільства.

Може здатися, що аргумент Липинського втратив свою силу внаслідок радянської колективізації сільського господарства. Однак Липинський сам розглядав можливість такої ситуації в майбутньому, коли міський та індустріальний сектори стануть в українському суспільстві панівними. Він уважав, що за таких обставин промисловий робітничий клас і його “робітнича аристократія” будуть покликані перебрати політичний провід. Липинський покликався зі схваленням на сучасний йому приклад Англії, коли 1924 р. лейбористська партія вперше сформувала уряд.

Головним пунктом в аргументації Липинського, пунктом, який досі зберігає чинність, була теза, що українські самостійницькі змагання соціально мають опиратися на ті класи - сільськогосподарський, промисловий або на обидва, - які контролюють матеріальне виробництво, мають економічну владу й володіють, так би мовити, “основною частиною капіталу в країні”. У цьому наголосі на виробництві й економічній владі Липинський наближався до марксизму - якраз у цьому його оскаржували критики з табору інтегральних