Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

та Болгарією з другого. Австро-Угорщина не ратифікувала договору у зв’язку зі справою Галичини. У таємному додатку до Берестейського договору Австрія зобов’язалася поділити Галичину відповідно до етнічного кордону на польську й українську частини і створити з української Східної Галичини окрему автономну провінцію. Під тиском поляків австрійський уряд змінив свою думку й відмовився виконати цю обіцянку, через що договір не був ратифікований.

Липинський уважав повстання проти Скоропадського в листопаді 1918 р. національною катастрофою, але, незважаючи на його критичну настанову до Директорії відновленої Української Народної Республіки, почуття обов’язку змусило його залишитися на дипломатичному посту у Відні аж до червня 1918 р., коли він остаточно подав у відставку. Так, побувши видатним українським дипломатом, Липинський став до кінця життя політичним емігрантом.

Від 1919 р. аж до смерті Липинський жив в Австрії, за винятком однорічного перебування в Берліні Через стан здоров’я він мешкав у невеликих гірських містечках. На початку 1920-их років його матеріальне становище стало дуже важким, він жив у справжніх злиднях. У 1920 р. Липинський заснував монархічно-консервативну організацію - Український союз хліборобів-державників, ставши її лідером та ідеологом. Того ж таки року вийшла його велика історична монографія “Україна на переломі 1657-1659”. Це було, власне, перероблене, розширене видання статті зі збірника “З історії України”, яка стосувалася завершального періоду життя та діяльності Хмельницького після Переяслава. Від 1920 до 1925 р. Липинський видав кілька річників журналу “Хліборобська Україна” - ідеологічного органу гетьманського руху. В цьому журналі друковано частинами його фундаментальний політичний трактат “Листи до братів хліборобів”. У 1926 р. “Листи” вийшли окремою книжкою. Хоча здоров’я Липинського постійно погіршувалося, він і далі вів величезне листування, яке досі залишається неопублікованим. Липинський мав буквально сотні кореспондентів по всьому світу й немовби керував за допомогою листів гетьманським рухом, живучи у відлюдному австрійському містечку й маючи лише одного секретаря.

У 1927 р. на запрошення Скоропадського Липинський переїхав до Берліна. Скоропадський скористався зі своїх зв’язків у німецьких урядових колах і одержав кошти на заснування Українського наукового інституту. Липинського запрошено посісти кафедру української історії. Берлінський експеримент виявився згубним для Липинського з багатьох поглядів. Перш за все, вогкий клімат призвів до різкого погіршення стану його здоров’я. Крім того, фізичне сусідство зі Скоропадським та його оточенням посилило особисті та політичні розбіжності Коротко кажучи, конфлікт Липинського із колишнім гетьманом виростав із його переконання, що гетьман повинен бути символічною фігурою, яка представлятиме гетьманський рух, але не буде його справжнім політичним лідером. Липинський уважав, що він сам має керувати цим рухом або персонально, або через людину, якій би довіряв. Однак Скоропадський не бажав миритися з намаганнями звести його роль до ролі представницького голови й проводив різноманітні практичні політичні акції, яких Липинський не схвалював. У 1930 р. Липинський відкрито порвав із гетьманом Скоропадським і оголосив про розпуск Українського союзу хліборобів-державників. За кілька місяців по тому, 14 червня 1931 р., він помер у санаторії у віденському передмісті Вінервальд. Липинський бажав, аби його поховали на українській землі. Два його брати, які жили на Волині, - у той час польській провінції, -перевезли тіло для поховання в рідному селі Липинського Затурцях. За останніми повідомленнями, надгробний пам’ятник на його могилі ще стоїть.

Коротко описавши життя Липинського, я спробую тепер змалювати його особистість. Цілком зрозуміло, що він був видатною людиною, непересічного й не по роках розвинутого розуму. Фундаментальна історична праця Липинського “З історії України”, що мала величезний вплив на українську історіографію, побачила світ, коли йому було тридцять років. Не дивно, коли у ранньому віці людина стає математиком або великим музикантом, оскільки творчий потенціал у цих галузях залежить від вродженої геніальності, й той, хто має математичний склад розуму, може досягти видатних успіхів іще до двадцяти років. Але історія - це дисципліна зрілого розуму, вона потребує широкого знання людських відносин. Один із фран-цузьких теоретиків історіографії сказав напівжартома, що історик тоді вступає у відповідний вік, коли йому виповнюється сімдесят. Тому публікація фундаментальної історичної праці у тридцять років - явище вкрай незвичне.

Липинський також мав те, що називають інтуїтивним складом розуму. Є різні шляхи наукової праці - наприклад, нагромадити якомога більше емпіричного матеріалу, а тоді робити обережні узагальнення й висновки. Це - звичний шлях розвитку нормального науковця. Але є й інший шлях, шлях інтуїтивного проникнення, коли людина здатна робити відкриття або глибоко бачити предмети й проблеми, незважаючи на досить обмежену емпіричну базу. Саме так було з Липинським. Легко помітити, що як історик він до певної міри був аматором; те саме стосується його соціологічних і політичних писань. Липинський не мав енциклопедичних знань, яких можна очікувати від професійного академічного науковця, котрий усе своє життя проводить за читанням і писанням. Проте він мав оригінальні ідеї, і це, можливо, більш вартісне. Його твори - і українською, і польською мовами - вирізняє блискучий стиль, а форма писань вказує на вроджений естетичний смак, який так рідко можна знайти серед учених.

Липинський уважав себе передусім людиною дії. Він прагнув бути політичним лідером, державним діячем. Він дивився на свою працю дослідника й публіциста як на допоміжну до політичного покликання. Але йому не вдалося відіграти вирішальної політичної ролі, а його неминущим внеском виявилися твори. Він був людиною пуританської моральної чистоти, нетерпимою до підлості та дрібного крутійства, що перешкоджало йому стати політиком у повному значенні цього слова. З другого боку, він викликав до себе повагу навіть серед своїх суперників. Безперечно, Липинський був людиною великої громадянської мужності, здатною йти проти течії. Був він також запальною людиною. В молодості цей запал тримала під контролем сильна воля, але від середини 1920-х років з’явилися ознаки того, що його характер послаблювала хвороба. (У зв’язку зі змінами в характері, що їх викликає туберкульоз, варто згадати роман Томаса Манна “Чарівна гора”). Одним із симптомів погіршення здоров’я Липинського було те, що він дедалі менше міг контролювати свій запальний характер. Хоча багато з тих конфліктів, які переслідували його в останні роки, мали об’єктивне підгрунтя, дратівливість Липинського накладала на них глибокий відбиток. На завершення запитую думку одного з послідовників Липинського, галицького журналіста Осипа Назарука, з яким, як і з багатьма іншими, Липинський незадовго до своєї смерті посварився. У некролозі, надрукованому в одній із львівських газет, Назарук писав: “Польська шляхта кресова дала в цей час [кінець XIX - початок XX ст.] чотирьох геніальних людей: Юзефа Конрада-Корженьовсько-го, Юзефа Пілсудського, Фелікса Дзержинського та Вячеслава Липинського”.

Як історик Липинський був насамперед дослідником революції Хмельницького XVII ст.