Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

У більшості випадків ці поляки-українофіли намагались урівноважити дві свої лояльності - український територіальний, чи регіональний патріотизм і польську національну свідомість. Вони бачили відновлену незалежну Польщу як федерацію трьох суб’єктів - власне Польщі, Литви та Руси-України. Але лише у виняткових випадках окремі представники цього напряму робили вирішальний крок і повністю ідентифікували себе з українською національністю. Декілька таких випадків мали місце у 1860-ті роки й були пов’язані зі славнозвісною групою “хлопоманів”. Видатним членом її був Володимир Антонович, який пізніше став лідером українського національного руху в Російській імперії у часи його найвищого піднесення у 1870-1880-ті роки. Іншим членом цієї групи був Тадеуш (Тадей) Рильський, батько українського радянського поета XX ст. Максима Рильського. Це була незвична традиція, до якої свідомо приєднався й Вячеслав Липинський.

Проте існувала одна різниця між Липинським і його поперед-никами-“хлопоманами”. “Хлопомани” були народниками (радикальними демократами) і, відмовляючись від верхівки й ідентифікуючи себе з простолюдом, вбачали у своєму переході до української національності розрив з аристократичним суспільством. У релігійній сфері це продемонстрував Антонович, який перейшов із римо-католицької віри в православну - не з духовних причин, оскільки у філософії був позитивістом, а з бажання символічно ідентифікувати себе з простолюдом. Позиція Липинського була іншою. Його ідея полягала в тому, щоб перетягти на український бік цілу шляхетську верству Правобережжя. Приєднавшись до українського національного руху, вона дала б йому еліту, якої він потребував.

Університетську освіту Липинський здобув у Кракові (історія й агрономія) та в Женеві (соціологія). Варто додати, що його західноєвропейське інтелектуальне підгрунтя було французьке. Він добре знав французьку мову і був обізнаний із французькою політичною та соціологічною літературою. Англійською мовою Липинський не читав і німецьку, видно, знав погано: цитуючи німецьких і англійських авторів, робив це через французькі переклади. Два роки провів на військовій службі й - це було обов’язковим - став офіцером запасу російської армії Закінчивши навчання та військову службу, осів в успадкованому маєтку Русалівських Чагарах Уманського повіту Київської губернії й управляв ним до першої світової війни.

Десь від 1908 р., маючи не більше як 26 років, Липинський розпочав агітацію серед польської шляхти Правобережжя за її українізацію. Він зумів здобути підтримку групи, яка напередодні війни нараховувала близько 30 членів. Вони називали себе “українцями польської культури” або “римо-католицькими українцями”. У 1909 р. в Києві відбулася конференція цих українців польської культури, на якій Липинський виголосив блискуче написану вступну промову, що була пізніше надрукована окремою брошурою під заголовком “Шляхта на Україні: її участь у житті українського народу на тлі його історії” (“Szlachta na Ukrainie: jej udział w życiu narodu ukraińskiego na tle jego dziejów”, Краків, 1909). Протягом року в Києві виходив польський двотижневик “Przegląd krajowy”. Хоча Липинський не був номінальним редактором газети, він став її духовним провідником. Часопис перестав виходити через фінансові труднощі. Липинський також писав багато статей до тогочасної української преси, в т. ч. до київської щоденної газети “Рада” та представницького місячника “Літературно-науковий вістник”.

Липинський був одним із перших українських самостійників у той час, коли більшість діячів українського руху в Росії підтримувала програму автономії у складі федерації, тобто самоврядування України у рамках здемократизованої Російської імперії. У Галичині самостійницька концепція ще перед 1914 р. встигла здобути міцний грунт, але на підросійській Україні сепаратистами було лише декілька чоловік. У березні 1911 р. у Львові, з австрійського боку кордону, з ініціативи Липинського відбулася таємна нарада групи українських емігрантів із Росії Зібралися люди з Наддніпрянської України, які були дуже скомпрометовані участю в революції 1905 р., а пізніше, після перемоги реакції, мусили виїхати за кордон і опинилися в Австрії, Німеччині чи в інших країнах Західної Європи. Серед учасників цієї таємної зустрічі було декілька осіб, які згодом стали широко відомими, - такі, як Андрій Жук, Володимир Степанківський і соціал-демократ лівого спрямування Лев Юркевич. Під час зустрічі Липинський запропонував створити політичну організацію, що в разі війни боролася б за самостійність України. Міжнародні обрії вже захмарилися. Починаючи з 1908 р., всюди велися розмови про можливість війни між Росією та Центральними державами. Проект Липинського був справді здійснений у 1914 р., коли засновано Союз визволення України - організацію східноукраїнських емігрантів, які під час війни працювали у таборі Центральних держав. Але оскільки війну Липинський зустрів у Росії, сам він у діяльності Союзу не брав участі.

Займаючись публіцистичною та політичною діяльністю, Липинський працював і як науковець. Він опублікував кілька наукових статей у “Записках Наукового Товариства ім. Шевченка”, а в 1912 р. вийшов чималий том польською мовою “З історії України” (“Z dziejów Ukrainy”), редактором якого і автором більшості статей був Липинський. Усі статті збірника стосувалися історії України XVII ст., напередодні, під час та після доби Хмельницького, і зосереджувалися на одній великій проблемі - ролі руської шляхти в національній боротьбі України XVII ст. й особливо участі шляхетського елементу в революції Хмельницького. Зразу ж після виходу в світ ця праця справила велике враження на наукову громадськість, і Липинський був обраний дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка.

У 1914 р., після вибуху війни, Липинського покликано до російської армії як резервового офіцера кавалерії Він брав участь у східно-пруській кампанії влітку-восени 1914 р. Для Росії ця кампанія стала великою поразкою, кульмінацією якої була битва під Танненбергом, де німці оточили й знищили російських загарбників. Липинському вдалося вирватися з оточення, але він захворів на запалення легенів, яке призвело до туберкульозу. Відтоді він уже ніколи не був здоровий.

Вибух революції застав Липинського в резервному військовому підрозділі в Полтаві У 1917 р. він був одним із засновників політичної організації - Української демократичної хліборобської партії - і написав проект її програми. Ця група цікава тим, що в 1917 р. вона була єдиною українською політичною партією, яка не мала в своїй назві прикметника “соціалістична”. Двома основними принципами демократичної хліборобської партії були українська державність і збереження приватної власності на землю. Другий принцип суперечив революційній програмі усуспільнення землі Демократична хліборобська партія перебувала в опозиції до лівого режиму й політики Центральної Ради. Липинський не брав участі в підготовці перевороту Павла Скоропадського 29 квітня 1919 р., дізнавшись про нього лише після того, як переворот відбувся. Але він прийняв новий, правий режим Скоропадського і погодився стати послом у Відні Австро-Угорська імперія доживала останні дні, але формально все ще залишалася великою потугою. Найбільшим дипломатичним досягненням Липинського була ратифікація Берестейського мирного договору між Україною з одного боку і Німеччиною, Османською імперією