Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

20-их роках ставив щойно перші кроки і свого ідеолога знайшов в особі Д. Донцова, Липинський дивився як на носія примітивізації українського суспільно-політичного життя.

Правильний шлях для України - це, згідно з думкою Липинського, метода клясократії. Для цього необхідна консолідація міцних клясових - хліборобських, робітничо-промислових, інтеліґентських тощо - об’єднань на територіальній базі. Кристалізаційним пунктом для цього процесу суспільної інтеграції повинна послужити установа спадкової і правової, “трудової” монархії Липинський ніколи не славословив гетьманського режиму 1918 року. Але, зважаючи, що попри недоліки цього періоду, новітня гетьманщина була відродженням української державности в традиційній формі, він хотів прив’язати також майбутній розвиток вітчизняного монархізму й консерватизму до цієї вихідної точки. З цього випливало визнання легітимних прав роду Скоропадських. Як відомо, Липинський перед смертю ще встиг зревізувати свою програму в цьому пункті.

В питаннях зовнішньої політики Липинський дотримувався погляду, що найбільшу загрозу являє собою для України така ситуація, коли вона стає тереном суперництва російського та польського імперіялізмів, при чому ця боротьба ведеться таки українськими руками. Такий стан заіснував у другій половині 17 стол., під час т. зв. Руїни, і знову в 1920 році. Тому він відкидав, як нераціональну, “петлюрівську” концепцію української зовнішньої політики, себто ідею боротьби проти Росії в оперті на Польщу, ціною відступлення останній західньоукраїнських земель. Це неминуче веде до поглиблення внутрішньої української громадянської війни і до остаточного поділу України між Росією та Польщею, що мало місце в Андрусівському договорі 1667 і в Ризькому договорі 1921 року. Оскільки західні, галицько-волинські землі органічно найбільш “європейська” частина України, їхня політична приналежність до України є абсолютною передумовою для всякої серйозної розгри з Москвою. Липинський був переконаний, що культурно-національні (етнічні, мовні, релігійні) відмінності між українським і російським народами не настільки радикальні й непримиренні, щоб можна було змобілізувати українські маси проти Москви під гаслами націоналістичної виключности та расової зненависти. Окремішність України від Росії полягає в першу чергу в інших традиціях політично-державної організації, які в Росії є азійськими, охлократичними, а в Україні - європейськими, клясократичними. Щойно створення власної держави уможливить завершення процесу національної диференціяції українства від російщини. Майбутня самостійна Україна повинна шукати шляхів для мирних і добросусідських стосунків з побільшовицькою Росією, як, очевидно, теж з Білорусією (“союз трьох Русей”). Вільно передбачати, що побільшовицька Росія, потрясена до самих основ падінням комуністичного режиму, може бути схильна визнати в Україні рівнорядного партнера.

Історичну місію України Липинський бачив у тому, щоб на цій прекрасній і багатій землі, серед сповненого вітальних сил народу, створити органічну синтезу західніх, європейських та східніх, гелленістично-візантійських культурних первнів. Корені української духової культури, яка в усіх народів визначається передусім релігійними традиціями, є виразно східні, візантійські. (Гідне уваги, що Липинський, сам віруючий римо-католик, завжди визнавав, що в українському церковному житті примат належить з права східньому благочестю, і навіть перспективи унії він оцінював досить скептично, вважаючи її за регіональне галицьке явище). Натомість традиції українського державного устрою пов’язані з Окцидентом. Напр., не було випадком, що, не зважаючи на тісні контакти Київської Руси з Візантією, в ній ніяк не защепився візантійський цезаропапізм, який згодом знайшов такий сприятливий ґрунт у Московщині. Можна довести, що українські державні формації різних епох (Галицько-Волинське королівство, велике князівство Литовське, Гетьманшина) своїм устроєм завжди відповідали, принайменше в потенції, устроєві європейських країн того часу. Гармонійна сполука східніх і західніх культурних первнів - дуже трудне завдання, особливо коли додати до цього ще загрожене географічне положення України. Тому досі Україна ні разу не зуміла у своїй історії повністю виконати це завдання, хоч наближалася до його здійснення двічі, вперше в середньовіччі, а вдруге - в 17 столітті. Реалізацією цього свого великого післанництва Україна започаткувала б нову, кращу історичну епоху на Сході Европи і забезпечила б щасливіше, більше згідне з Божою волею життя не тільки для себе самої, але й для всіх сусідніх народів. Цю ідею Липинський називав “українським месіянізмом”.

ЛІТЕРАТУРА

М. Забаревський (псевд. Д. Дорошенко), Вячеслав Липинський і його думки про українську націю та державу (Відень, 1925; 2 вид., Авсґбурґ, 1946); В. Липинський як політик і ідеолог, збірник (Ужгород, 1931); журнал Дзвони (Львів, 1933, ч. 6), номер присвячений Липинському, важніші статті: В. Кучабський, “Значення ідей Вячеслава Липинського”, Д. Чижевський, “Вячеслав Липинський як філософ історії”, А. Андрієвський, “Правно-політичний і філософічний світогляд В. К. Липинського”, В. Заїкин, “Вячеслав Липинський як історик”, А. Струтинська, “Бібліографічний покажчик до писань В. Липинського”, Д. Дорошенко, “Пам’яті Вячеслава Липинського”, Краківські Вісті (1943, чч. 136, 139-143, 186-187); А. Монтрезор, “Вячеслав Липинський”, Державницька Думка (Філядельфія, 1951, ч. 2); В. Босий, Вячеслав Липинський, ідеолог української трудової монархії (Торонто, 1951); Я. Пеленський, “Вячеслав Липинський”, Збірник Української Літературної Газети 1956 (Мюнхен, 1957); Б. Крупницький, Історіознавчі проблеми історії України, збірник статтей (Мюнхен, 1957); J. Pelenski, “Geschichtliches Denken und politische Ideen V. Lypyns’kyjs”, Jahrbücher fur Geschichte Osteuropas (Wiesbaden, 1961, Nr. 2); Л. Білас, “В. Липинський і “територіялізм”, Сучасність (Мюнхен, чч. 2, 3, 1962); Є. Пизюр, “Вячеслав Липинський і політична думка західнього світу”, Сучасність, ч. 9, 1969.

ВЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ: ДЕРЖАВНИЙ ДІЯЧ, ІСТОРИК ТА ПОЛІТИЧНИЙ МИСЛИТЕЛЬ{37}

Вячеслав Казимирович Липинський (1882-1931), народжений Владислав Ліпінський, був сином багатого землевласника з Правобережної України, з Волинської губернії. Рід Липинських (Лілінських) походив із Польщі, з Мазовії, і переселився на Україну у XVIII ст. Вирішальна подія у житті Липинського сталася на останньому році його навчання в гімназії. Він запропонував польській студентській організації, до якої належав у той час у Росії (такі студентські організації діяли нелегально), об’єднатися з українською студентською громадою. Коли його колеги відкинули цю ідею, він покинув польську організацію і став членом громади, у віці 17-18 років оголосивши себе українцем.

Аби зрозуміти цю подію, треба розглянути її у відповідному історичному контексті. У трьох правобережних губерніях України -Київській, Волинській і Подільській - земельне дворянство було польським ще від часу поділів Польщі Воно продовжувало традицію старої історичної Речі Посполитої. Поляки становили близько 10% (або менше) населення краю. Впродовж усього XIX століття серед місцевої польської меншості були помітні прояви українофільських тенденцій, які виявлялися різними способами - у т. зв. “українській школі” польської романтичної поезії, у діяльності окремих політичних груп тощо. Багато тамтешніх польських сімей, що належали до вищої верстви, насправді мали українське (руське) походження. Вони були нащадками старої руської аристократії або бояр, які протягом XVI-XVIII ст. стали римо-католиками і відтоді сполонізувались, але все-таки