Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

18.2

***

Відчуваю як щоки червоніють. Стає ніяково, соромно. Здається усі погляди спрямовані на мене. Потішаються. І в мить видається, що і мої перстеники, і браслети, улюблені гріндерси, зачіска… ― все це недоречне. Я сама тут недоречна, наче чорна латка на білій сукні. 

Але раптово відчуваю як мої пальці переплітаються з Марковими.

― Дякую, мам. Але там трохи замало місця. Ми краще тут сядемо, ― вказує якраз на той куток столу, де передбачалось місце для мене. Щоправда, там стільця немає, проте є де його пристосувати. 

Серце починає битись частіше, а рум’янець здається пропалює шкіру. Гнівний погляд фіктивної свекрухи здається здатен спопелити на місці. А якщо й ні, то Аліна допоможе.

Власне сварити сім’ю я не хочу, й навіть готова заперечити, але язика вчасно прикушую. Звісно я фіктивна, але якби була справжня. Якби дійсно між мною й Марком було пристрасне кохання, вони б поводились так само. Так само б гнобили, міряли зверхніми поглядами, вважали нікчемою, недостойною партією. Мені вже шкода майбутню справжню наречену Марка. Мені терпіти таке ставлення в рази легше. 

Марк допомагає мені сісти, а сам йде за своїм стільцем. І як тільки нахиляється, щоб його підхопити, Аліна хапає його за зап'ястя та щось тихо, але експресивно шепоче на вухо. 

Від цього шепоту вираз Маркового обличчя міняється. Воно й так було незадоволеним, а тут взагалі кривиться від люті. 

Я не чую, що він відповідає, але руку струшує, ніби це огидна комаха. 

― Вибач, ― промовляє, як тільки сідає біля мене. ― Я не знав, що вона тут буде. Але тато запросив Калиновських, вони з дитинства дружать. От і Аліна з батьками приїхала. 

― Пусте, ― повертаюсь, дивлюсь у вічі. Дуже хочеться запитати про той обмін фразами між ним і Аліною, але не наважуюсь. Щось смикає всередині, і я накриваю його долоню, що лежить на столі, своєю. ― Ти ж зі мною й образити не даси.

― Не дам, ― обіцяє, легенько приобіймає за плечі і знову цілує у скроню. Мурашки біжать, я тану. Ці поцілунки цілком невинні, але мені здається, що від них усе моє тіло палає. 

Десь на задвірках свідомості відмічаю. що батько Марка вже проголошує тост, дякує долі за прекрасну дружину, що провела з ним всі ці роки, народила прекрасних дітей, підтримувала під час злетів і падінь. Тамую гормони, емоції, намагаюсь зосередитись на словах.

І, коли вслухаюсь, розумію, що мені подобається ця щира промова, загалом батько Марка подобається. Здається неймовірно щирим і простим, без лоску й пафосу. Навіть сльози виступають, коли вкотре, проникливо й щемно, зізнається в кохані своїй дружинні. 

Марк одразу мене пригортає, наче відчуває, цілує в маківку, чомусь посміхається, хоч і дивиться на батьків. Мабуть, Ніна Станіславівна не така вже й погана, раз її так щиро кохають, мимоволі закрадається несміла думка.

Ми підіймаємо келихи й беремось за смачну вечерю. Проте мені шматок в горло не лізе, всередині все тремтить. Відчуваю себе, як під мікроскопом: яку виделку взяла, який ніж, як тримаю, як до рота пхаю. Нервуюсь страшенно, тому й не їм майже нічого, лиш вдаю, длубаючись у своїй порції. Ще й Марк відволікає, то чмокне, то напій у келих піділлє, то черговий смаколик на тарілку покладе. Театр, гра, а моє серце ніяк не звикне до такого. Плавиться, як воскове, і я сама плавлюсь, особливо коли торкаємось одне одного. Шкіру аж током пробиває, хочеться знову й знову це відчувати. Ледь вгамовую недоречні бажання.

Судячи з усього, таки гарно граємо свої ролі. Бачу краєм ока, що Аліну аже перекошує від злості. Не зводить з нас очей. Може сподівається наївно, що я від її зиркання впаду замертво чи хоча б вдавлюсь. Не діждеться! 

Справа і зліва від нас сидять родичі Марка. Дядько та двоюрідна сестра. Дядько, накидавши мені купу компліментів та поздоровивши Марка з майже сімейним життям, втягує у якусь суто чоловічу розмову. А сестра, Віра, береться розважати мене. Саме вона звертає увагу на злісні погляди колишньої.

― Мені здається в неї нерв защемило, ― пошепки ділиться домислами, киваючи на Аліну. ― Так бідолашну перекосило. 

А сама прискає зі сміху.

― Не любиш її? ― уточнюю.

Віра морщить носа.

― Терпіти не можу. Стерво справжнісіньке, доморощене. На всіх наших святах знаходила як мені дошкулити. Звісно так, щоб Марк не бачив. 

― А ти що? ― з-під вій, знову краєм ока дивлюсь на конкурентку.

― А я не ябеда, ― зітхає. ― Сама справлялась. Коли доросла. А малою, то страждала. Я ж тоді колобком була, бачила б ти мене. У двері не пролазила, не йшла котилась…

Ошелешено дивлюсь на струнку підтягнуту дівчинку і повірити не можу.

― Що, не віриш? ― здогадується. ― Додай до цього ще й прищі. Для неї, ідеальної, я була чудовим об'єктом насмішок. В школі, до речі, також. І я неймовірно рада, що в них з Марком нічого не склалось. Мати в сім’ї таку гадюку ще та насолода.

Хитаю головою. 

Попри те, що я і Марк зайняті розмовами з сусідами, його рука міцно стискає мою, що лежить на колінах. Наші пальці знову сплітаються. Підтримка мимоволі дає мені сил та впевненості. Я весело сміюсь над якимось жартом Віри. Пару раз відповідаю на запитання її мами, що сидить по іншу сторону від нової подруги, по типу де навчаюсь, яка спеціальність. Загалом стандартні питання, які, якщо чесно, гадала отримати від матері Марка, а не його тітки. І розумію, що насправді напруження спадає. Я розслабляюсь. Навіть починаю щиро посміхатись і геть забуваю про злу колишню. А про Стьопку й подавно. Тільки дарма. Бо вже під самий кінець застілля. Коли майже всі гості відкладають столові прибори, двері розчиняються, і на прозі з'являється мій екс власною персоною. В руках у нього трохи пов’ялий букет, шапка збита на потилицю, до лоба прилипло змокріле пасмо. 

― А ви не чекали? ― громовладно заявляє, широко посміхаючись. ― А я з'явився!

― Стьопа! ― ахає Ніна Станіславівна.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍