Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

Розділ 18

Ситуація ще більш напружена, ніж я собі уявляла. Окрім батьків та Стьопки виявляється на святі ще й колишня Марка. Такий фінт вухами ніхто з нас не передбачив. Принаймні, Марк ні слова про Аліну не згадував, та й обіцяв мені, що вона давно в минулому. Збрехав? Мимоволі суплюсь. Але відкидаю підозри, ну не міг він так вчинити зі мною. Та й, зрештою, це не його свято, а мами. Їй вирішувати, хто з гостей буде.

Ховаю глибоко в підсвідомість неприємні здогади й відкрито дивлюсь на Аліну. Вона, певно, розраховує, що я злякаюсь, або знічусь. І, можливо, воно б так і було. Але ринково-торговельні відносини не передбачають ревнощів. І колишня Марка тут мені геть не конкурентка, хоч і кусає моє жіноче самолюбство своєю ідеальною зовнішністю. 

Міряю поглядом. Сподіваюсь, що з деякою часткою зверхності. Зверхньо дивитись на людей геть не в моєму характері. Але тут всім серцем бажаю викликати цю емоцію. 

― Минуле на те й минуле, щоб лише в пам’яті лишатись. Аби люди більше помилок не повторювали. ― несподівано виколупую із надр свідомості цілком пристойну фразу, щоб відбрити небажану співбесідницю,

Вона кривиться. Опору не очікувала. Минулого разу я стояла ні в сих ні в тих і мовчала, як сіра мишка. Але я геть не мишка, як собі подумала Аліна. Принаймні не з нею. 

― Як знати. Можливо “помилка” це ― хтось інший, з теперішнього, ― прозоро натякає, врешті зібравшись з думками. 

Байдуже знизую плечима. 

― Дійсно, як знати…

Й повертаюсь спиною. Вдаю, що дуже захоплена фотографіями, хоча хребтом біжать мурашки, лютий погляд відчуваю потилицею.

― Не думай, що спіймала бога за бороду, ― з несподіваною злістю стискає моє плече й змушує повернутись до себе. ― Він любить мене, й зрозуміє з часом. А зараз просто ображається, ти лиш привід змусити мене ревнувати. 

― Відпусти, ненормальна! ― вивертаю руку, шокована її нестриманістю. ― Навіть якщо й так, то привід дієвий. Ти ж ревнуєш.

Мружиться, схиляє голову набік, вдавано демонструючи співчуття.

― Тобі самій не гидко бути лиш засобом?

― Я розберусь зі своїми почуттями. Ти про свої попіклуйся. А краще просто відчепись. Живи своїм життям.

― Я й живу. Тільки тут одна потвора в це моє життя нахабно влізла. Позбудусь її і знову заживу.

Пирхаю. Слова про потвору нітрохи не зачіпають. Тепер уже не зачіпають. Хоч був період, коли від одного лиш натяку готова була сховати голову в пісок, провалитись крізь землю, надіти на голову мішок ― загалом, зробити все, щоб стати невидимою.

― Тіш себе ілюзіями.

Ми дивимось в очі одна одній, наче змагаємось, хто перша відведе погляд. Це здається дурнуватим й трохи дитячими, пам’ятаю, грались так в молодших класах. 

Я вже давно не школярка, але відірватись не можу. Не можу дозволити, щоб вона перемогла. Тут вже справа не тільки в Марку. Просто не люблю людей, що вважають себе кращими за інших. Думають, якщо мають багатих батьків, то перед ними всі стелитись повинні. Це не їх заслуга: статки, ім’я, положення в суспільстві. Їм просто пощастило народитись в правильний час в і в правильному місці. Це не привід пишатись. До слова, Стьопка ніколи не розмахував своїм походженням. Був легковажним, був невірним, був самодуром і нарцисом, але не пихатим мажором. Його в компанії любили. А Аліна саме втілення золотої молоді, яка й пальцем не поворушила ні разу в житті, але вважає себе ледь не богами. 

― Гості дорогі, нумо сідати за стіл, ― чую крам вуха підкреслено веселий голос мами Марка. 

Хочеться глянути, чи помітив хтось нашу сварку (вона, впевнена, помітила) проте не ворушусь. 

― Аліночка, люба, ― кличе мою співбесідницю підкреслено доброзичливим тоном. ― Сідай ось тут.

Припрошує настільки солодким тоном, що зуби липнуть. Ця “невістка” схоже їй більше до душі. Але є й хороше. Аліна змушена перервати наш двобій та відповісти таким самим “липким” тоном.

― Дякую, Ніно Станіславівно, ― переможно всміхається, наче знає якусь таємницю та прямує до запропонованого місця. 

Я розгублено озираюсь. Схоже всі вже всілись, поки ми розмовляли, лиш я стою біля каміна. Ну, і Валерія Володимировича та Марка не вистачає. Але й вони невдовзі з’являються.

Валерій Володимирович заходить з тераси з великою тацею в руках та урочисто ставить її на центр стола. В передчутті потирає руки. По кімнаті розповзається божественний аромат смаженого на вогнищі м’яса, диму та морозу. Втягую носом запах і мимоволі згадую дім, сім’ю та наші поїздки до річки. І це було ледь не свято. Не думала, що шашлики й взимку можна смажити, ми лиш в теплу пору, коли на природу вибирались. Але маючи такий дім і власну територію дійсно можна хоч круглий рік ласувати.

За ним заходить і Марк з рештою шампурів. Ставить на невеличкий столик у кухонній зоні та підходить до мене. Легенько цілує у скроню.

― Ти як?

Відразу стає легко, наче хто камінь з душі зняв.

― Тримаюсь. Поспілкувалась з твоєю мамою і твоєю колишньою. Але залишилась жива, ― пошепки звітую. 

Відчуваю, як Аліна злобно свердлить нас поглядом.

― Колишньою? ― дивується. Сердиться. 

Непомітно киваю в сторону столу.

― Маркіяне, сідай уже, годі стояти! ― наказує Ніна Станіславівна. І виразно вказує на місце біля себе. І біля Аліни. А я несподівано розумію, що мені ж там зовсім немає вільного стільця. Судячи з усього примоститись мені пропонують аж з іншого краю великого столу.  Тепер зрозуміло, з чого так тішилась колишня Марка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍