Олена Арматіна - Договір, або приборкання Темного ельфа , Олена Арматіна

Ріанна навіть жувати перестала. Сподіваюся, не через те, що її вразило моє нахабство. Вона якийсь час дивилася на пам'ятник, потім повернулася до мене.

- Ну, в принципі, ти маєш рацію. Але я б не радила тобі говорити про це Хейяну.

- І чому це?

Дівчина знизала плечима, але нічого не відповіла. І хіба після такого зауваження я зможу промовчати? Я б із задоволенням вступила з Ріанною в полеміку, та тільки зараз звернула увагу, що я помилялася...

Сніг зійшов зі статуй короля і його королеви, і тепер я чітко бачу, що королева не схилила коліна перед королем, як я вирішила раніше. Вона саджає саджанець... сердечника.

А це, знаєте, змінює багато чого. Ну, по-перше, це доводить те, що не завжди істинним є те, що першим кидається в очі. Іноді варто придивитися краще, послухати уважніше. Розібратися в істинному стані речей, нарешті... Не знаю, до чого це я... Ах, так... Це я до того, що людська жінка зовсім не принижена своїм королем-коханим. Вона просто садить саджанець.

Я розправила плечі й пробурмотіла:

- Як приємно іноді вибиратися із замку. І корисно.

Ріанна зробила кілька кроків і зупинилася, розвернулася до мене обличчям.

- Я розумію, що ти вважаєш себе заручницею мого світу. Я не була на твоєму місці й ніколи не буду, тому мені важко зрозуміти твої почуття. Але знаєш? Так буде не завжди. Після коронації ти зможеш не тільки виходити в місто, а й подорожувати країною. До того ж, щороку ти будеш на кілька днів повертатися у свій світ.

- Так, я це знаю. 

Ось тільки робити я буду це не для себе, а заради Трону. Заради того, щоб потім я змогла вдосталь нагодувати його своєю силою. Я підібгала губи, з тугою подивилася вгору, на довгі сходи, що ведуть до гірського тунелю, яким можна повернутися у Світ під сонцем. І вирішила припинити цю болючу для мене розмову, просто змінивши тему.

 - Рі, чому ти захотіла стати лицарем?

- Я... Тому що мій батько був лицарем, а я - його єдиною дитиною, - відповідає вона, знизуючи плечима.

- Значить, у тебе ніколи не було сумнівів? - міркую я. Вона киває. - А якби ти могла стати кимось іншим... ким би стала?

 Судячи з того, що я бачила в її кімнаті, підозрюю, що вже знаю відповідь.

- Лицарем, як мій батько і його батько до нього. Я походжу з давнього роду лицарів, які століттями служили королям ельфів.

- Ні, я не про це, - я зупиняюся, Ріанна теж. - Чого хочеш ТИ? Забудь про свою сім'ю, про обов'язок. Уяви собі, що ти сирота і гадки не маєш, хто твої батьки і чим вони займалися. Ким би ти стала?

Рінні підтискає губи. Видно, що запитання їй неприємне. Але, схоже, вона все ж таки робить над собою зусилля.

- Художником, - нарешті каже вона. - Але...

- Ніяких «але», - перебиваю я. - Ти хочеш бути художником. Але стала лицарем, бо від тебе саме цього й чекали. І це прекрасно, адже інакше мене охороняв би хтось інший.

Хоча, якщо чесно, нічого прекрасного я в цьому не бачила. Але не мені засуджувати звичаї і традиції ельфів, якщо тільки вони не стосуються мене.

Ріанна зітхає і прискорює крок, немов боїться, що я побачу щось не те на її обличчі. Мені довелося буквально пробігти відстань, що розділяла нас. Я схопила дівчину за лікоть і абсолютно щиро сказала:

- Рі, я не хотіла тебе засмутити.  Вибач мені.

- Я б не дозволила тобі засмутити мене, - бурмоче вона, відвертаючи обличчя. Але зробила це недостатньо швидко - все ж, я помітила сльози, що спалахнули в очах.

- От і добре! - я забігаю вперед і згрібаю її в оберемок, обіймаючи. - Я просто намагаюся сказати... ми не такі вже й різні. І, можливо, завдяки цій розмові ти зможеш зрозуміти мої почуття. У мене теж були свої мрії, Рі. Я просто хотіла лікувати людей. Але у світу на мене були зовсім інші плани.

Несподівано на її губах спалахує боязка усмішка.  Ріанна зітхнула і провела рукою по своєму синьому волоссю.

- Гадаю, тепер я можу тебе зрозуміти.

- Дякую, - відходжу вбік і просто йду поруч із нею. - Я ціную це, - обдаровую її яскравою посмішкою. - І рада, що саме ти охороняєш мене. Скільки б я не прожила в цьому світі, я хотіла б мати таку подругу, як ти, - кажу цілком щиро.

Рінні здивовано дивиться на мене. На її щоках проступає слабкий рум'янець. Здається, вона шокована тим, що я їй сказала. Невже ніхто ніколи не робив їй компліменти?

- Ми прийшли, - каже Рі, зніяковіло відводячи погляд.

- Куди? - дивуюся я, розглядаючи дерев'яні двері з вигадливим різьбленням, перед якими ми зупинилися.

- У крамницю найкращого червонодеревника в Руарі.