Олена Арматіна - Договір, або приборкання Темного ельфа , Олена Арматіна

27

Ріанна звела очі до стелі, заплющила їх, шумно зітхнула. Мені здається, вона навіть не відразу повірила в те, що сама ж і запропонувала. Я схопила її за рукав куртки і потягла вперед лише для того, щоб вона не передумала. 

- Як ми це зробимо? - я мало не пританцьовувала від радості.

- Я розповім тобі дорогою, - відповідає, подивившись на свій рукав, затиснутий у моєму кулачку. Думала, вона зараз висмикне його, але - ні, лише ще раз зітхнула, і швидко покрокувала гучними пустельними коридорами.

План виявився досить простим. Ріанна відвела мене до своєї кімнати, де я мала переодягнутися в її одяг.

Їй довелося кілька разів зніяковіло мене окликнути. До речі, дуже дивно і несподівано було бачити Ріанну збентеженою. Але я прекрасно розумію її! Вислухавши її план, я очікувала, що опинюся в приміщенні, схожому на казарму. Ну, максимум - побачу стіни, прикрашені зброєю. Але ось вже чого я не очікувала, так це побачити величезний стіл, що стояв біля вікна, завалений пензлями і фарбами. І... мольберт із незакінченою картиною. Вельми, до речі, талановито намальованою.

Рінні ні слова не говорить про своє хобі, а рішуче йде до кокетливої шафи з дзеркалом на всі дверцята. Я теж наслідую її приклад, і не розпитую про побачене. Я не знаю законів Вільєруара, тому не можу бути впевнена в тому, що права рука Короля може бути митцем. У будь-якому разі, я не хочу ризикувати тим крихким миром, який ми знайшли.

Я ретельно ховаю волосся під шапочку - навіть жодного разу не пирхнувши через її безглуздий фасон. На плечі накидаю широкий плащ, що надійно приховує мою фігуру.

Остання деталь мого ансамблю - пара окулярів зі склом різних відтінків зеленого. Мабуть, через те, що у всіх ельфів однаковий колір очей, дехто вважає модним носити окуляри різного відтінку. Але заради того, щоб вибратися із замку, я готова терпіти і те, який вигляд світ має через це скло, і те, що мені немов начепили на ніс шматочок вітража з храму Хранителів.

- Гадаю, це спрацює, - Ріанна оцінювально дивиться на мене.  Вона теж встигла переодягнутися зі свого звичайного військового вбрання в простий жіночий одяг.

- Це буде чудово, - я милуюся своїм відображенням у дзеркалі. - Ну що, підемо?

- І останнє, - Рі дивиться на Шрама. - Він має залишитися тут.

Я підтискаю губи - а ось про це ми не домовлялися.

- Шрам...

- У Руарі вже повзуть чутки про те, що Королева виманила з-за Грані білого вовка. Весь цей маскарад буде марним, якщо тебе побачать поруч зі Шрамом, - Рінні рішуче складає руки на грудях.

Ну що ж, я змушена погодитися з її доводами. Сподіваюся, Шрам теж прислухається до них.

Зітхнувши, я присіла перед вовком, почухала його між вухами.

- Тобі доведеться залишитися тут, - вовк тихенько скиглить. - Я наполягаю. Рі права, іншого виходу немає, - він гарчить на мене. - Не смій розмовляти зі мною таким тоном. Ти зараз же вирушиш у мою кімнату.

Він ще більш зухвало гарчить і відстрибує від мене вбік. Повітря мерехтить, тіні подовжуються, і вовк прослизає між ними, зникаючи. Рі здивована не менше за мене.

- Що ти зробила? - шепоче вона.

- Я... я не знаю, - горло в паніці стискається. Я тихо кличу: - Шрам?

Нічого. Тиша у відповідь.

- Шрам, миленький, повернися...

Я пронизливо свиснула. Вовк повертається, як за командою, і я з полегшенням поринаю пальцями в його шерсть. Я й не підозрювала, що так до нього прив'язалася!

- Ручний вовк з-за Грані, - з хвилюванням каже Ріанна. - Я багато чого бачила. Але щоб таке... 

- Гаразд, Шрам, не хочеш до моєї кімнати, повертайся у свій світ. Тільки повернися, коли я тебе покличу.

Вовк одразу ж зникає, залишивши після себе прозору білясту хмару. А ми з Ріанною вирушили в головний атріум. Вона відмикає за допомогою магії крихітні дверцята, що причаїлися за колоною, потім - масивні грати, і ще одні двері, які, тільки-но ми вийшли із замку, одразу ж злилися з кам'яною стіною.

Я роблю глибокий вдих, насолоджуючись свіжим повітрям. Все-таки, не завадило б провітрити приміщення замку.  Немов вітаючи весну, я простягаю руки над головою і піднімаюся навшпиньки, у захваті кружляю.  Нині мене тішить усе - і листя на деревах, що ледь розпустилося, і прохолодний вітер, що забирається під плащ, і навіть тьмяне сонце, яке висить надто низько. 

- Ти виглядаєш щасливою, - з усмішкою зауважує Рінні через деякий час.

Дорогою до крамниці червонодеревника ми трохи затрималися біля лавки булочника. Потім опинилися біля великого озера в центрі міста. Уплітаючи за обидві щоки ще теплі булочки, ми зупинилися навпроти пам'ятника ельфійському королю і людській королеві.

- От скажи, Рі. А до ЦЬОГО короля у Вільєруарі існували королі-ельфи?

- Звичайно, - відповіла вона трохи невиразно - повний  рот явно заважав їй говорити. 

- Тоді вважаю несправедливим, що цей пам'ятник називають пам'ятником першому ельфійському королю і людській королеві.

- Чому це?

- Тому що правильніше буде сказати - пам'ятник ельфійському королю і першій людській королеві.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍