Олена Арматіна - Договір, або приборкання Темного ельфа , Олена Арматіна

- Я вважаю за краще називати це наполегливістю.

- Я вже говорила тобі, що ти мені подобаєшся.

- Це добре. Ти теж мені подобаєшся. Але я хотіла б пізнати тебе трохи краще. Схоже, ти дуже важлива персона в Середзем'ї.

- Ні, не в Середзем'ї, - відповіла Ріанна поважно. - Але у Вільеруарі, країні ельфів - так. Я права рука короля.

Згадка про це змушує мене замислитися, викликаючи в пам'яті спогади про те, як Ріанна дивиться на Короля. І тут же спливають у пам'яті слова Меріо про те, що король ельфів заводить коханок... які, судячи з усього, можуть народжувати йому дітей.

- Але саме тому він доручив мені охороняти тебе. Нікому іншому він не довіряє твою безпеку.

- Для такої поважної персони не буде занадто, якщо ти допоможеш мені обставити мої кімнати? Здається, ти казала, що я сама маю цим займатися?

Я виходжу з-за шафи. Ріанна нахиляє голову в точності повторюючи рух Шрама. Я ледь утримуюся від того, щоб не розсміятися над ними обома.

- Так, але зазвичай королеви роблять це після коронації.

- Чому? - завмерла я.

- Після коронації Королева може вирушити в місто.

- Це що ж виходить, я три місяці житиму в порожній кімнаті?

- Ну... у тебе ж є ліжко? І шафа...

Шафа при цьому скрипнула дверцятами, які чомусь відчинилися.

- Ага, і два стільці, - саркастично відповіла я.

Рінні стиснула губи, але в очах її виблискували смішинки.

- У мене є ідея - здається, десь у замку зберігаються меблі минулих королев. Може, поки що почнеш із них?

- Добре, веди, - хапаюся я за цю ідею. Усе ж краще, ніж нудьгувати і, тим паче, милуватися на голі стіни.

Ми довго пробираємося через порожній замок, поки не опиняємося у величезній залі. Вона явно використовується, як комора. Єдині танцюристи в цій занедбаній бальній залі - старі меблі, накриті сірими від пилу накидками, схожими на застиглих у танці привидів.

- Усе це... належало королевам?

- Колись тут перші королеви навіть влаштовували бали. Поступово ця зала перетворилася на ...

- Гробницю, - перебила я Ріанну.

Це місце, справді, схоже на цвинтар. З нездоровою цікавістю і дивною тугою знімаю перше простирадло і виявляю софу, обтягнуту еластичною коричневою шкірою. Це всього лише предмет меблів, намагаюся я переконати себе. Але я бачу вм'ятину в тому місці, де годинами сиділа королева. Про що вона думала? Чи була щаслива? Чи сумувала за рідними місцями?

Я здригаюся і опускаю простирадло. Мені здається, що в кімнаті раптом стає набагато холодніше.

- Я не можу. Не хочу, - хитаю головою і поступово задкую до виходу. - Я хочу вибрати свої власні меблі.

- Але...

Я дивлюся Ріанні в очі. Не знаю, що саме вона в них побачила, але змінилася в обличчі. Кудись зникла її холодність і гордовитість, поступившись місцем співчуттю.

- Хіба ми не можемо якось втекти? Я можу прикрити голову, укласти волосся і...

- Твої очі, - перебиває Ріанна.

- Що - мої очі?

- Твої очі видають тебе. У ельфів блакитні очі. А в тебе - зелені, немов ряска на болоті.

Я лаюся під ніс, вдивляюся в очі Ріанни. І справді, незважаючи на смагляву шкіру, її очі - блакитні. Не яскравого, світлого відтінку, але все ж - блакитні. Я прикро зітхаю.

- Я не користуватимуся цими меблями, - я хитаю головою і виходжу із зали. - Дякую, Рі, що провела мене сюди, але я не можу... Мені й так складно. А якщо ще впущу у своє життя привидів...

Ріанна співчутливо зітхає. Принаймні, вона, здається, розуміє, чому я не можу прийняти її пропозицію.

- Шкода, що я ніяк не можу вирушити до міста.

Ріанна мовчить, смішно ворушить губами, згинає й розгинає пальці навколо свого меча.

- Рі?

- Ну, якщо ми будемо обережними... Є один спосіб...