Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

— І що ця мітка робить? — нарешті запитала вона, піднімаючи на нього свої ясні очі, в яких відбивалися тривога та цікавість. Її голос був тихим, але в ньому чулася напруга, яка накопичувалася всередині неї, як наближення грози.

Роувен зітхнув, намагаючись знайти потрібні слова, щоб пояснити те, що було прихованим в його родині протягом поколінь.

— Скажімо, це зв’язок із богом Лаутулан, покровительство, — повільно промовив він, обираючи кожне слово з обережністю. — Мої предки вірили, що одного дня хтось із правлячої сім'ї Астрід втратить контроль, і тоді тільки ми зможемо зупинити випущену пітьму. Але ніхто до цього часу силою мітки так і не скористався. — Він зробив коротку паузу, дивлячись на її обличчя, яке було зовсім близько, а потім продовжив, але цього разу його голос став тихішим, майже шепотливим, ніби розповідав таємницю, яку важко було озвучити. — Та все це я розповідаю не для того... мій батько, — він зупинився, його голос затремтів, коли він згадав суворе обличчя батька, яке колись так багато для нього значило. — Він запечатав твою силу за наказом покійної королеви. Наш рід цінний короні був тим, що добре вмів накладати заклинання, які могли багато що запечатати.

Сільсія знервовано стиснула губи, і в її очах промайнула тінь роздратування та сум’яття. Вона підвелася з-за столу і почала ходити кімнатою, як хижак у клітці. Її плечі були напружені, ніби вона намагалася стримати бурю емоцій, що вирували всередині.

— Адріан звільнив печатку якимось ключем, — пробурмотіла вона, повертаючи голову до Роувена, в її голосі відчувався гнів, хоч вона і намагалася його приховати. Її очі метали блискавки, і було видно, що думка про зв'язок з Адріаном її обурює.

Роувен похитав головою, його вираз обличчя залишався спокійним, але його очі були серйозними, як ніколи.

— Ні, не звільнив, — він нахилився до неї ближче, прагнучи, щоб вона відчула важливість кожного його слова. — Він певен, що звільнив, але... — він уважно подивився їй в очі, і його погляд був пронизливо серйозним, ніби він намагався донести до неї щось важливе, щось, що вона мусить зрозуміти. — Ми прив’язані одне до одного, і те, що я відчуваю — це не вся твоя магія. Скоріш за все, щось пішло не так, адже твоя сила повністю не звільнена. Ти здатна на більше.

Він випрямився, а його обличчя набуло рішучого виразу.

— Тому, для початку, обірвемо твій зв'язок з Адріаном, — його голос був сталевим, і в ньому звучала впевненість, яка могла пробудити надію навіть у найтемніший час, — і тільки тоді я звільню твою силу повністю.

Сільсія застигла посеред кімнати, обличчя її було напруженим, а в очах читався страх. Вона подивилася на Роувена, ніби шукаючи відповіді в його спокійному, але рішучому обличчі. Її руки злегка тремтіли, вона зціпила їх у кулаки, намагаючись стримати страх, що заволодів її душею.

— Якщо я втрачу контроль? — її голос звучав як пошепки, злегка розбитий і повний тривоги. Вона зробила крок уперед, наче прагнула знайти опору в його присутності.

Роувен підійшов до неї, простягнув руку, сповнену впевненості, і обережно взяв її за долоню, тепло його шкіри втихомирювало її страхи. Він заглянув їй в очі, його погляд був твердим, ніби камінь.

— Не втратиш, — запевнив він її, його голос був сповнений такої рішучості, що Сільсії здалося, ніби в його словах прихована магія. — Я поруч з тобою. Я не дам тобі оступитися.

Вона ковтнула, глибоко вдихнула і на мить заплющила очі, ніби збираючись з силами. Потім повільно кивнула, приймаючи рішення, що вже не можна було змінити.

— Навіє покликати? — запитала вона після паузи, її голос був спокійніший, але все ще містив у собі залишки невпевненості.

Роувен злегка похитав головою, не випускаючи її руки.

— Ні, це наша справа. Її це не стосується, — м’яко, але твердо відповів він. У його голосі відчувалася нотка захисника, який готовий відбити будь-яку небезпеку, що могла б їй загрожувати.

Він відпустив її руку і повільно дістав зі своєї сумки артефакт - Ареніаський ключ. Його поверхня мерехтіла у світлі свічок, темний метал відблискував таємничими відтінками, а рідкісні коштовні камені на ньому ніби світилися зсередини. Ключ виглядав старовинним і потужним, наче зберігав у собі силу багатьох століть.

— Це не буде приємно, — попередив він, піднявши ключ до рівня її обличчя. Сільсія знову вдихнула, стоячи прямо перед ним, і твердо кивнула, готуючись прийняти усе, що мало статися.

Роувен почав вимовляти старовинні слова заклинання, які лунали в тиші кімнати, наче шелест вітру серед ночі. Його голос, спершу тихий, набував глибини та сили, заповнюючи кімнату магічним резонансом. Сільсія відчувала, як її кров відгукується на кожне слово, ніби частина її самого існування почала рухатися у відповідь на це заклинання.

Ареніаський ключ у його руці спалахнув сліпучим світлом, яке залило кімнату. Світло пронизувало їхні силуети, підкреслюючи кожну лінію на їхніх обличчях. Сільсія відчула, як невидима сила пронизує її тіло, ніби стискаючи щось усередині неї, намагаючись вирвати зв’язок, який до цього часу тримав її пов’язаною з Адріаном. Відчуття було пекучим і болючим, наче саме повітря навколо неї запалало вогнем.

Вона затримала дихання, тримаючись за край столу, намагаючись не піддатися болю, що пронизував її тіло, але раптом відчула, як Роувен міцніше стиснув її руку, повертаючи її увагу до себе. Його присутність стала для неї єдиним якорем у морі хаосу.