Вікторія Вашингтон - Некровний брат мого батька, Вікторія Вашингтон

Я сіла на ліжку, обійнявши коліна. Кімната була оповита тишею, але у вухах все ще гриміли його слова. Кожен звук здавався різким, наче вибухи в тиші. Я спробувала переконати себе, що впораюся, що зможу знайти вихід із цього хаосу. Але всередині мене панувала безвихідь.

Спробувала вгамувати шалене серцебиття, але думки все одно не вкладалися в голові. Як він міг так вчинити? Його слова прострілювали мене, як гострі голки, залишаючи за собою тріщини та дірки. Я розуміла, що він не просто забрав у мене мрії, він зруйнував той момент, коли я відчула, що все може бути добре.

Встала і підійшла до вікна, намагаючись знайти заспокоєння. За вікном явно вечоріло. Швидко кинула погляд на годинник. Я проспала майже півдня. Я згадала всі свої плани і захоплення надходженням, яке тепер здавалося таким далеким.

Я стиснула кулаки, намагаючись зібратися з силами. Ні, я не дозволю йому керувати своїм життям, навіть якщо доведеться боротися одним. Це була моя мрія, і я не збиралася кидати її напризволяще. Я вирішила: завтрашній ранок обов'язково принесе нові можливості, і я вирвуся з цієї темряви, незважаючи на все.

Насамперед таки вчиню, як доросла людина і поговорю з Кайлом без зайвих емоцій. Нехай він засумнівався у моїй чесності і посмів звинуватити в чомусь подібному, я мала розповісти всю правду. Тільки йому залишиться вирішувати чи вірити ні.

Рівно з цими думками у двері постукали. Вони були закриті на замок на вимогу Кайла. Попередньо покоївка занесла мені вдосталь їжі та води, щоб вистачило на добу.

Розуміння, що в будинку, повному охорони мені нічого не загрожує, я відчинила двері.

Була повністю впевнена, що це Кайл.

Але немає. За дверима стояла Нея.

— Якого біса ти тут забула? — усередині одразу почала хлюпатися лють, яку було складно контролювати.

Я дуже втомилася від усього, що відбувається навколо мене.

— Не хвилюйся, я сама не горю бажанням говорити з тобою, — сухо промовила вона. — Кайл попросив передати, що більше не хоче бачити тебе у цьому будинку. Ти маєш поїхати. Нині.

— Що за маячня? — здивувалася, почуваючи себе так, ніби починаю божеволіти. — Він не сказав би так. Точно не сьогодні.

— Гадаєшь? Після твоєї зради йому абсолютно начхати. Нехай хоч усі альфи країни принесуть тебе в жертву на ритуалі, — посміхнулася вона. — Ну гаразд. Це я вже від себе додала. Він винайняв тобі квартиру. Внизу на тебе чекає Девіс, який відвезе тебе туди і проконтролює, щоб ти зайшла і замкнула за собою двері.

— Чому він сам не прийшов і не сказав про це? — насупилась.

— Місяць впливає на альф. Я знаходжусь у цьому будинку, він не хоче прирікати мене на небезпеку своєю присутністю, — спокійно пояснила, незацікавлено дивлячись у стіну.

— Невже ти думаєш, що я просто так піду? — сказала я, відчуваючи, як усередині мене вирує протест. — Хто ти така, щоби вирішувати за мене?

Нея закотила очі, ніби все, що відбувається, її абсолютно не хвилювало.

— У тебе немає вибору, я просто виконую його наказ. Він більше не хоче тебе бачити, і твоя присутність тут лише ускладнює ситуацію.

Жаль і гнів боролися всередині мене. Я не могла повірити у те, що відбувається.

— Ви один одного стоїте, — сказала, намагаючись говорити спокійно. У глибині душі мені хотілося, щоб Кайл прийшов сам і подивився мені у вічі.

— Рішення вже прийнято, — відповіла Нея, її голос звучав холодно й безпристрасно. — Девіс чекає. У тебе є кілька хвилин, щоби зібрати речі. Якщо ти не вийдеш сама, я просто відчиню двері і він сам забере тебе.

Обурення знову спливло в грудях.

Я голосно грюкнула перед нею дверима, кинула погляд на вже звичну обстановку і закусила губу. Нічого не залишається, як піти.

Але перед цим я таки потяглася до телефону.

На дзвінки Кайл не відповідав, тупо їх скидав. Тоді я вирішила написати повідомлення.

“Серйозно? Ось так ось? Після того, що між нами сталося? — швидко друкувала тремтячими пальцями.

“Абсолютно. Мені гидко твоя присутність. За своє існування не хвилюйся. Житлом та їжею я тебе забезпечу”

Це повідомлення пронизало колючим болем по всьому тілу. Стало настільки огидно, що я похапцем зібрала найнеобхідніші речі в рюкзак і кулею вилетіла з кімнати, а потім і з дому.

Девіс справді чекав мене в машині. Я сіла в неї, голосно грюкнувши дверима.

Девіс, не вимовляючи ні слова, рушив з місця. Тиша в машині тиснула на мозок, а сльози вже підступали до очей. Я не могла усвідомити, що все закінчилося, а Кайл навіть не наважився подивитись мені в очі. У голові маячила думка, що він міг би зупинити мене, якби хоча б на мить змінив своє рішення.

Ми рухалися знайомими вулицями, які раптом стали чужими. Я думала про те, як легко він викинув мене зі свого життя, не давши мені шансу порозумітися. Навіщо все це? Буря емоцій усередині мені підказувала, що жодного пояснення не врятує. Я згадала його очі, сповнені холоду й огиди, і серце стислося.

— Норо, я не знаю, що сталося, але впевнений, що все вирішується, — намагався заспокоїти Девіс, дивлячись на мене співчутливо.

— Вибачте, — я підібгала губи. — Але я зараз навіть не можу говорити.

Він розумно кивнув, за що я була дуже вдячна.

Я загубилася на вулицях, бо за вікном уже було дуже темно.

— Чорт, — я здригнулася, коли він вилаявся і схопився за серце.

Відразу ж стрепенулась.

— Що трапилося? — спитала злякано.

— Серце часом барахлить. Вік уже, — він сумно посміхнувся.

— Може, є якісь пігулки? — стурбовано спитала, відчуваючи хвилю нервозності.

— Та зараз подивлюся, у багажнику аптечка, може, туди й кидав щось подібне, — він рушив, щоб відчинити двері.

— Ви що, — я відразу ж відчинила свої двері і вийшла з машини. — Я сама пошукаю.

Я не встигла пройти і метра, як почула рев мотора і машина різко зірвалася з місця, залишаючи за собою лише туман із пилу та вихлопних газів.