Вікторія Вашингтон - Некровний брат мого батька, Вікторія Вашингтон

Я настільки розгубилася в цю мить, що здавалося і справді збожеволіла.

Лише за кілька хвилин прийшло повне усвідомлення, що зараз сталося.

Озирнувшись на всі боки зрозуміла, що перебуваю на трасі посеред лісу.

Пазли в голові почали складатися один за одним.

Мене просто вирішили позбутися.

Я відчула, як земля йде з-під ніг. На мене наринули образи: Кайл, його холодний погляд, Нея з її байдужістю. Ця ситуація виштовхнула мене на самоту, я раптово стала вразливою серед безжальної природи. Під ногами хрумтіли гілки, навколо стояв зловісний шепіт лісу.

Я зробила крок уперед, а потім все ж таки зупинилася.

Моя голова кружляла від люті і здивування. Серце стукало так сильно, що здавалося, що зараз розірветься. Ліс навкруги був темний і похмурий, тіні дерев источали страх.

Я кинула погляд на телефон. Відсутність сигналу. Моя присутність тут стала незначною, як стара газета, яку викинули на смітник.

Всередині мене виникло бажання закричати — випустити всю бурю емоцій, яка спалювала душу. Але я лише стояла, обіймаючи себе, наче це могло хоч якось втішити.

Моя голова була сповнена питань: як все дійшло до цього? Я не могла позбутися почуття зради. Кожен шурхіт посилював усвідомлення самотності. Я стиснула кулаки, перехрестивши на грудях надію, яку намагалася відштовхнути. Бути забутою так легко. Треба рухатися далі, хоч і важко.

Я зробила крок до дороги. Потрібно було знайти спосіб повернутися до міста. Моє життя не закінчувалося тут.

Відчувала, як холодний вітер проникає під одяг. Звук машини ще віддавався у вухах. Куди йти? Звернутися за допомогою?

Ноги стали ватяними, а серце било на сполох, наче застерігаючи від подальших дій.

Зібравшись із думками, я почала рухатися вздовж дороги, сподіваючись побачити перехожих чи хоча б знак, що вказує напрямок. Думки про Кайла, про те, як він легко мене зрадив, мучили мене зсередини. Голос Нея продовжував звучати в голові, наче заклинання, якого не можна позбутися. Я відчувала себе настільки самотньою, що розпач змушував мене хотіти кричати.

Я блукала дуже довго і, здавалося, повністю втратила сили. Але коли побачила попереду яскраві вивіски, зірвалася з усіх ніг на біг.

Заправка.

Я відчула, що це мій справжній порятунок, але тільки-но підбігла і почала смикати за ручку, усвідомила, що було закрито. Та й усередині світло не горіло, лише основні вивіски.

Можливо, був переоблік чи співробітник ліг відпочити. Почала нещадно тарабанити у двері, не втрачаючи надії.

— Дівчино, Вам допомогти? — я здригнулася і підскочила від цього голосу, що пролунав позаду мене.

Обернувшись, побачила за собою двох чоловіків.

Вони дивилися на мене з усмішкою, а мені в цю мить стало зовсім не по собі від страху, що роз'їдає зсередини.

Кинула погляд у небо на повний місяць і відчула, як до горла від переживань почало підходити блювота.

— Ні, — я заперечливо захитала головою, намагаючись витримати ту енергетику, яка виходила від цих альф.

У голові за пару секунд крутилося стільки думок, в який бік і з якою силою я зараз повинна рвонути, що ставало ще дурніше.

— Що ти забула так пізно? — Він принюхався. — Хіба не знаєш, що небезпечно? Тим більше, тобі.

Я зробила крок назад, відчуваючи, як паніка охоплює мене. Спина торкнулася холодних дверей заправки, а серце билося так, ніби намагалося вирватися назовні. Один із чоловіків ступив до мене ближче, його обличчя виражало щирий інтерес, але в його очах світилося щось лякаюче.

Я озирнулася, не можу знайти слова, щоб відповісти. У порожнечі навколо лише вітер перегукався з відчайдушними думками. Чоловіки продовжували наближатися, і їхні усмішки лише посилювали бажання скрикнути.

— Я просто... мені треба повернутися до міста, — сказала я, намагаючись звучати впевнено, хоч голос тремтів. Один із них, накачаний і з грайливим блиском в очах, ступив ближче і зупинився, вивчаючи мене, як хижак свою здобич.

— Місто? Чому б нам не допомогти тобі? Ми можемо скласти компанію в дорозі... — сказав він, його тон був сповнений намірів, які не віщували нічого доброго.

Відчуття, що мій світ знову руйнується, змусило мене відвернутися. Я знову кинулася до дверей заправки, сподіваючись, що диво все-таки станеться. Але замок був як холодна реальність — залізний та непробивний. У цей момент я зрозуміла: чекати на допомогу — це не варіант. Потрібно бігти, і якнайшвидше.

Я різко розвернулась і кинулася вздовж спорожнілої траси, чуючи позаду себе сміх, який здіймався як хвилі. Відчула, як адреналін заповнив мене, надаючи сили. Мій єдиний страх зараз був у тому, що вони не відстануть. Але ці надії впали в цей же момент.

Перебігаючи через трасу, я запнулась і полетіла обличчям прямо в асфальт.

Мене оглушило шумом у вухах і пронизало моторошним болем.

Я хотіла закричати, коли відчула, що мене піднімають міцні залізні руки. Але натомість лише прокрехтіла і ледь не подавилася.

Я розбила ніс об асфальт і обличчя разом із горлянкою залило інтенсивним струменем крові.

— Ну ти що ... Зовсім дурна? — Вилаявся альфа, коли я намагалася брикатися. — Не зробимо ми тобі нічого. В мене дочка твого віку. Я звір, але не так.

Я не розуміла, чи варто мені вірити йому чи ні. Але брикатися перестала. У будь-якому разі шансів на порятунок не залишалося. Від удару об асфальт все пливло перед очима.

— Пішли до фури, є аптечка, обробимо тобі рани і відвеземо куди скажеш. Все одно ще добу чекатиме на відвантаження.

— Правда? — я спитала, відчуваючи, як сльози мимоволі починають скочуватися по очах.

Я справді вже не могла повірити в щось добре та чисте.

— Ходімо, біда. Не зачеплю.

Чоловік виконав свою обіцянку. Обробив рани. Другий альфа виявився його старшим сином.

Я не знаю, що відіграло вирішальну роль, але коли вони почали ставити запитання, я на все відповіла.