Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Очі бігають дзеркалом, поглинаючи сіре вбрання. Блузка з довгими рукавами, складчаста спідниця по коліно та рідні вечірні туфлі. Поправляю густі кучері, а підвіску ховаю під комір. Замість неї натягаю краватку, послабивши вузол.

Може, Ру просто не вміє її зав’язувати? А от в Люци руки нібито з того місця ростуть.

Відображення перелякане. Карі очі нагадають загнану тваринку, хоча й намагаюся додати злоби тінями. Сьогодні мій макіяж справжній. Чорний, моторошний, а вії поверх власних я приклеїла об’ємні вії. У пакунку, що принесла Суджі, була косметика в ролі вибачення. Воно мені не потрібне, але цей звабливий погляд все-таки неймовірний. На території академії крамниць та салонів немає, тому відмовлятися не стала.

Суджі рушає на другу пару, полишивши мене на одинці з моторошними думками та хвилюваннями. Сидіти в кімнаті сам на сам із собою віднині небезпечно. Мені не хочеться померти отак: наодинці, витягнувши із себе все повітря, яке має коритися власниці.

Та й хіба ж я маг?

Мені слід знаходиться поміж істинних стихійників, щоб мати шанс на порятунок. Остіна це не врятувало, але… але… 

Я регулюю тремтливу усмішку. П’ю трохи води з-під крана та вирішую піти до їдальні, щоб перекусити чимось із колишнього людського раціону. Тут непогані харчі.

У приміщенні академії доволі тепло: його гріє магія вогневиків, тому лишаю піджак у шафі. Повний несмак.

Та варто пройти декілька метрів у бік бокових сходів, як на шляху опиняється мідноволоса дівчина з блискучими карими очима. Її пасма сплетені в косу по всьому периметру голови, а статура низька, проте граційна. У вухах — сережки-перлинки, а у волосся вплетені білосніжні квіточки. Зілеї.

Мірабель.

Дівчина в червоному кардигані, під яким сорочка, та ділових шортах усміхається, враз простягнувши охайну бліду долоню. Я скептично вигинаю брову, склавши руки за спиною, дивлячись на низеньку звисока.

— Мене звати Мірабель, — вітається панночка з охайним носиком та гарними формами, опустивши руку. Стримує лють (очі блискають полум’ям). — Також живу в цьому крилі, але ми досі не мали змоги познайомитися.

— Я знаю, хто ти. А мене вже навіть прибиральниці знають, — хмикаю.

— Так, новини тут швидко ширяться, — весело киває Міра.

— Чутки, а не новини.

— Хай там що, а я вирішила зробити тобі подарунок. Привітати з новосіллям. Я всіх вітаю, нічого не подумай, — нервово сміється дівчина, і ця емоція така щира та людська, що я навіть трохи вірю. Її шорти раптом здаються такими рідним, ніби я знову вдома. А ці туфельки Мері Джейн на низьких підборах нагадують про двоюрідну сестру з минулого життя. Рідна маленька Ілліана. — Може, тобі про мене вже багато чого наговорили, але, як ти сама сказала, то чутки, а не новини. Я не проти нових друзів.

Мірабель Ріммер простягає мені невелику каблучку із зеленим камінням. Це не виглядає якось ворожо. Може, знову мої упередження?

— Ось. Такі багато хто носить. Вони популярні та ніби приносять щастя та спокій. Хотіла знайти сіру, але, подумала, що тобі сірий не до вподоби. Просто ти трохи яскравіша за сірий.

— Спасибі?.. — обережно перехоплюю каблучку з її пальців: нігті непофарбовані, однак кутикула обрізана. Вона мила. Навіть дуже. Не така, як мені здавалося. Напевно. — Гарна.

— Так. Можеш носити або продати. Як хочеш. Просто хотіла познайомитися, — вона перекочується з п’яток на носки в білих кросівках, а тоді усміхається. — Я придбала цю каблучку на благодійному ярмарку до дня Закоханої Серпантини навесні.

— О.

Застигає пауза, але Міра швидко додає:

—  Ще побачимося. Легкого дня, Діно.

І вона йде.

А я кручу каблучку, дивлячись вогневиці в спину. Потім розумію, що подарунок можна відкрити. Усередині каблучки помічаю якийсь блискучий порошок. Через нього перед очима з’являються зелені плями, настільки він сяйливий. Підношу до носа, щоб зрозуміти, що це за їдкий запах такий, і відразу, неначе міцний алкоголь б’є в голову, струшуючи свідомість.

Я кашляю, кинувши каблучку додолу, стискаю ніс, в який залетіли краплини порошку, але раптом спиняюся.

Чекайте.

Короткий кашель, і на обличчі розпливається усмішка.

«Яка ж ти стерво», — усе, що встигаю подумати на останок, а тоді тіло спалахує жаром. Водночас крига б’є в обличчя, змушуючи ворушитися, тому я радісно стрибаю коридором, відстукуючи підборами дурний ритм.

— Ля-ля-ля!!!

Закочую рукави сорочки по самий лікоть і кружляю довкола себе. Я легенька, мов пір’їнка! Влітаю в кам’яну стіну обличчям, коли вибігаю на головні сходи, і заливаюся божевільним реготом.

На першому поверсі десятки магів, бо це головний вхід академії з цілою площею для мого зіркового часу! Перерва перед другою парою, натовп, галас та обговорення. Купа людей на підвіконнях, біля розкладу. Вони сидять на сходинках, весело обговорюють щось…

«Як багато нових друзів!»

Мені хочеться обійняти їх усіх! Я забираюся на широке поруччя масивних сходів, а тоді спускаюся ним, наче з гірки, кричачи та високо здіймаючи руки.