Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

— Як кла-а-асно!!!

Я стрімко спускаюся, викликаючи в студентів дивні погляди та охання, а коли слід зістрибнути, падаю на підлогу, різко гупнувшись усіма кістками й кілька разів прокрутившись до центру кам’яного холу. Різьблена стеля вертиться, а триярусна люстра ніби падає на мене, розлітаючись сотнями вогнів.

Я регочу, ігноруючи те, що спідниця могла задертися, і  тепер всі мають змогу побачити мої труси. Хтось сміється, інші шоковано затуляють рота, коли стаю накарачки, намагаючись підвестися, але постійно хилюся в бік. Аркові двері прочинені, дозволяючи магам знадвору також стежити за мною.

— Діно, трясця! — вигукує Суджі, коли приймаю вертикальне положення та раптом несуся спиною вперед, не витримуючи гравітації. Підбори занадто тоненькі. Здається, я знову падаю на дупу. Суджі доводиться підіймати мене самотужки, а хват у неї потужний.

— Всім привіт!!! — махаю руками, нарешті зорієнтувавшись. — Привіт, привіт! — звертаюся до студентів, а тоді кручуся довкола себе, плескаючи в долоні. Задоволене махаю кистями у свій бік, закликаючи підтримку, і дехто справді тягне «у-у-у!».

Суджі намагається обійняти мене, відвести убік, однак я міцно хапаю її за бліде обличчя.

— Моя бісова подружка! Як же я тебе люблю, крихітко! — з цими словами щосили цілую рейлі в обидві щоки, гучно чмокаючи.

— Діно, твої очі! Ти була в лабораторії? — голос Суджі повен обурення та страху, коли вона намагається відірватися від мене, але я лишень регочу, а тоді продовжую кружляти довкола себе, плутаючись в ногах, плескаючи в долоні та наспівуючи беззмістовні пісні. Згадую рухи турецьких танців, дедалі частіше змахуючи руками та прокручуючи стегнами.

— Дінаро, спинися! — гарчить Суджі, але посилаю її дуже далеко й надовго, махнувши долонею.

Мені погано, але не можу спинитись. Серце шалено стукає, здається, що я ось-ось помру, але перед цим зобов’язана станцювати передсмертний танець.

Сміюся й надалі.

— Друзі, до мене!

Обертаюся й бачу біля одного з підвіконь аркових вікон Ру разом зі Люци. Осторонь Мірабель тихо хихотить разом зі своїми подружками, а я дзвінко сміюся разом із ними. Сміюся з себе й мені весело!

«Мені погано, — кричить внутрішній голос, — мене зараз знудить».

— Зайці! — верещу, підбігаючи до хлопців, які шоковано стежать за моїми діями, час від часу ззираючись. — Ру, рибка ти ж моя, — я хапаю рудого за обличчя та швидко чмокаю в обидві щоки, а тоді легко кусаю носа. Сила повільно тече венами, але мене це зовсім не гальмує. Я тріпаю пухнасте волосся Ру, допоки вогневик кілька разів кліпає, а потім переводить напружений погляд на свого друга. Той стоїть з якимось приголомшеним виглядом, вивчаючи моє обличчя: карі очі аналізують все надто швидко. — Як же я усіх вас люблю, котики-муркотики!

— Люци, її очі, — зазначає Ру.

— Я бачу.

Які очі? У мене є очі?

— От же пустунчики!

Я заливаюся реготом, останніми краплями повітря. Відчуваю, як сили залишають мене, як повітря витікає з легень, стягаючи їх, сушачи горло, а тоді смикаю Ру за обидві щоки, стискаючи їх до червоніння.

— Ля-ля-ля! Ля-ля…

Я не можу спинитися. Тіло палає, очима течуть сльози. А може, то кров? Шкіру огортає вогонь. Органи не витримують напруження, перестають функціонувати, кістки зсуваються, планета летить. Я хриплю, хапаючись за повітря.

Я помираю.

— Люци! —  раптом збуджено обертаюся до чоловіка. Світ мерехтить. — Диявол, Люцику, ти сьогодні красивіший, аніж зазвичай! Ці штани, ох! А туфлі які начищені! А сорочка… так би й роздягла тебе, кохання ти моє! — з цими словами тягнуся, щоб обійняти його, але вогневик кладе важку долоню мені на грудну клітину, зазираючи в очі. Зіщулюється, щось промовляючи. Рахує. — Чого ти такий холодний? Думаєш, я не знаю, що такі спокійні з виду хлопчики насправді мріють…

— Її треба заспокоїти, доки вона не побігла спокушати ректора, —  Люци супить брови, піднявши вільною долонею кісточки моїх пальців. Оцінює їхній синій колір, прикладає до своїх гарячих вуст. — Як ми вже знаємо, Асмодею це не дуже подобається, — Люци косо зиркає на Ру.

— Та завалися ти! —  різко обурюється той. — Ця ідіотка під наркотиками!

— У неї перевищена доза хімікату Азімуса. Мені потрібне приладдя, порошок…

— Чуєш, лікарю, бляха, рятуй дитину, як можеш! — він агресивно хапає якогось студента за плече. — Хутко клич Інес!

— Хлопчики, не сваріться, мене на всіх вистачить! — кричу, і чергова хвиля реготу продовжує вбивати мене. — Кого першого роздягати? Ру, йди до мене! Хутко! Знімай сорочку!

— Святий Духу, я нічого путнього не зроблю, — Люци різким рухом зриває з мене проарію, жбурнувши її додолу, а тоді хапає за щоки й несподівано рвучко притягує до себе.

О!

О.

Оу.

Я, напевно, померла у вісімнадцять років від серцевого нападу. Так. Точно. Ні? Так. Я таки померла, бо…

Наші.

Вуста.

Міцно.