Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

своєї оманливої мертвоти. У духмяному подмуху було щось добре і ясне, щось, що кликало Якуба до себе.

Не встиг юнак пройти навіть пів сотні кроків, як між соснами майнув темний рогатий обрис. Шеля наосліп кинувся тікати, але знав, що тінь його наздоганяє. Вона з’являлася то з лівого, то з правого боку, Якуб відчував її смердючий собачий подих. Він петляв, як міг — і все марно. Потвора заступила йому дорогу, сопучи й важко дихаючи, і Шеля помітив, що це не одна потвора, а дві, і що, власне кажучи, це не потвори, а чорти, до того ж знайомі.

— Пррр! — заволав один із них, отой гарний, з оленячими рогами, який сидів верхи на другому, товстому й кудлатому, з ріжками, як у цапа. Товстий чорт зупинився, проте йому, схоже, не в смак було робити за жеребця, бо він почав брикати й тупцювати на місці. Той, перший, мав ногу в лубках, а другий — пов’язку на правому оці. — Привіт, Кубо! Дивне місце ти обрав для прогулянок. І куди ж тебе дорога веде, мій любий?

— До дупи, — буркнув Якуб, більше зараз роздратований, ніж переляканий. — Іду, куди йду, бо таку маю забаганку. Я вас не знаю.

— Зате ми тебе добре знаємо. Я Азарадель, а цей бідолашний товстун — мій друг, Амазарак. — Оленерогий вищирив у посмішці білі зуби. — Ідеш, куди йдеш! Добре сказано. Справді по-панському!

Якуб знітився на ті слова. Бо для чого він, власне кажучи, йшов? Для того, щоб знайти Славу, чи для того, щоб здобути серце Зміїного Короля, виповнити своє бажання і стати паном?

— Не ваша це справа. Ідіть до дідька.

— Твої слова ранять наші серця, — жалісно забекав товстий Амазарак.

— Це в тобі говорять упередження, які вклав тобі у голову Лихий Чоловік, — сказав Азарадель.

— І кіт, — додав Амазарак. — Котам не можна вірити. Особливо, якщо вони не завжди бувають котами.

— Щойно ми дізналися, що Лихий Чоловік дозволив тобі вирушити в цю небезпечну країну, то одразу пішли твоїми слідами.

— Отак, від доброго серця? — глузливо запитав Якуб.

— Ми вільні чорти. Робимо, що нам подобається. Одним помагаємо, іншим шкодимо, — простодушно відповів Амазарак.

— Мушу зізнатися, Кубо, що ми спостерігали за тобою, коли ти жив у Слави.

— Тільки нам цей довбаний котяра перешкоджав. — Амазарак сплюнув на землю. — Якось ми вже хотіли до тебе підійти, позавчора в лісі. Але приперся той п’яндиголова на своїй козі. Азараделя віддубасив, а мені око вибив, бо та коза в нього ріг встромила.

— Проте бачили ми достатньо багато, — підхопив Азарадель. — Ми тебе, Кубо, просто любимо. Тебе чорти люблять.

— І жаль було дивитися, як із тебе той старий ярижник дурня робить. Ех, якби тільки Неславка це бачила…

— Що з нею?! Ви знаєте?! — Якуб підскочив до Амазарака й схопив його за кудли на грудях. — Кажи!

— Спокійно, хлопче, спокійно…

— Правду сказати, ми не знаємо. — Оленерогий Азарадель розвів руками. — Пішла. Пропала. Не зустріли ми її між померлими, тут, у підземному світі, але стежки відьом відрізняються від стежок звичайних людей. Може, вони після смерті потрапляють у якесь інше місце.

— Так само, як пани, — додав Амазарак. — Пани йдуть до кращого світу, до неба.

— А ще кажуть у селі, що пустельниця не померла, що вогонь не хотів прийняти її тіла, — продовжував Азарадель. — Є надія, Кубо. Разом ми знайдемо Славу.

— Ми?

— А чого ти дивуєшся? Ми обоє любимо її. Файна жіночка. А в ліжку — як ласка. — Товстий чорт забулькав від сміху.

— Без нас ти загинеш, — Азарадель швидко підтримав приятеля, бачачи гнівний вираз, що народжувався на обличчі Шелі. — Тут небезпечно, а ти не маєш зброї. — Чорт зігнувся до самої землі й невідомо звідки видобув криву шаблюку з різьбленим руків’ям. — Прийми цю зброю на доказ наших добрих намірів.

Зачарований Якуб сягнув по шаблю. Вона була важчою, ніж він сподівався. Вийняв її з піхов, шкіряних, оздоблених золотим окуттям, і незграбно махнув для проби. Чорти передбачливо відійшли на крок.

— Виглядаєш як справжній пан, Якубе, — ствердив Амазарак, але непереконливо, бо Шеля і далі виглядав як хам.

Проте юнак не слухав його. Він тяв і рубав повітря навколо себе, і через якийсь час шабля вже зовсім не здавалася йому аж такою незручною. Чи то його рука звикла до її ваги, чи була в цьому якась чортівська каверза, важко сказати.

— Криця краща, ніж молитви Лихого Чоловіка, — сказав Азарадель, коли Якуб уже добряче намахався, але ще нізащо не хотів сховати шаблю у піхви. Нагадував дитину, яка прагне натішитися новою іграшкою.

Бо й справді було чим тішитися. Блиск, який бив від моху, танцював на лезі, ніби воно було викуте не зі сталі, а з місячного світла. Огорнуте шкірою руків’я було теплим і приємним на дотик, натомість лезо здавалося таким крижаним, що аж обпікало. Якуб довго, дуже довго приглядався до свого здеформованого відбиття в клинку. Так, мати таку шаблю — це вам не абищо. Мати таку шаблю — це не абиким бути.

Шеля стояв би так і стояв, але із зачарування його вирвав новий подмух духмяного вітру. Чорти болісно скривилися.

— Знову цей вітер, — сказав Якуб.

— Це не вітер, — відповів Амазарак. — Це подих Зміїного Короля.

XXXIII. ПРО ЗМІЇНОГО КОРОЛЯ

Повідають, що Зміїний Король спить на горі скарбів у своїй печері десь у Бескиді. Таким уявляють його собі ті, котрі ніколи його не знали. Бо речі й люди переважно є зовсім іншими, ніж ми собі думаємо.

Якуб зрозумів, що має справу зі Зміїним Королем, лише тоді, коли опинився в його пащі.

Він не зорієнтувався, коли чорти привели його до могутнього скельного виходу із сірого каменю, яких багато в Бескиді. Скеля мала форму буханки хліба, з одного боку трохи нижча, з другого — трохи вища, і вся вона обросла мохом і покрученими сосонками. У нижчій частині відкривався просторий грот, такий великий, що в ньому можна було б розмістити цілий тар-новський ринок, а може, навіть ще більший.

Не зорієнтувався, коли Азарадель потягнув його за руку вглиб грота, звідки віяв духмяний вітер і звідки доходило медове, ніби вечірнє світло. Не зорієнтувався навіть тоді, коли уважно придивився до сталактитів на склепінні грота й помітив, що посередині видніють кілька величезних, а ряд менших звисають над самим входом, навпроти сталагмітів однакової форми й розмірів, що виростали з ґрунту.

І тільки придивившись до чорного язика на дні грота, широкого, як Віслока в околиці Пільзна, Якуб зрозумів, що це ніякий не грот, а