Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

за собою дивні голоси, наче дзюрчання лісового струмка або шелестіння сухого листя. У коридорі, з якого він прийшов, засвітилося зеленувате світло.

Якуб довго не роздумував. Він скочив за найближчу колону, затоптав смолоскип і притиснувся плечима до холодного каменю. Дякував Богові й усім меншим божествам, які слухали його зараз, що не має серця, й істоти, які наближалися, не можуть почути його калатання.

Створіння проходили в нього за спиною. Їхні тіні танцювали на стіні, величезні й спотворені; важкі кроки й голоси, що бурмотіли нелюдською мовою, бриніли в пітьмі. Якуб дивився й дивився на тіні, застигши від страху, як миша під поглядом змії, і боявся заплющити очі.

А коли блідо-зелений блиск падав на померлих, ті, котрі мали ще бодай крихту тіла, підповзали на ліктях і дивилися на похід таємничих істот. Якщо ж не мали очей, бо ті прогнили або згризли їх черви, то піднімали високо голови й нюхали, наче пси, бо нюх є старшим від зору.

— Уже час, — казали одні.

— Ні, ще не час, — відповідали другі. — Вмираймо далі.

Похід за плечима Якуба помалу закінчувався, зелене світло пригасло, голоси-не-голоси затихли, і чулося тільки монотонне човгання. Один із померлих підвівся з катафалку, очманіло роззирнувся навколо і втупив висохлі очниці в Якуба.

— Ти нам скажеш, — прорипів він і наблизився до юнака повільним кроком, як хтось, хто довго лежав і в кого затерпли всі кінцівки.

Він був близько, дуже близько, на відстані простягнутої руки. Роздутий живіт луснув, з рани сочилися темні трупні соки, й визирала з нього вусата морда рака, а кожному крокові товаришило тихе пердіння. Під шиєю колихалося воло, і по тому волі й по тому раку в животі Шеля пізнав його.

— Скажи, Кубо, треба нам уже вставати?

І тоді юнак закричав, закричав так, що аж завібрувало у вухах, і побіг туди, звідки прийшов. Під ногами хрускотіли кістки, і здавалося йому, що руки трупів погладжують його литки, а кутиком ока помітив останню з постатей світної процесії, особливу й зміїну. Але Шеля біг і біг, аби тільки далі. Аби втекти від трупа Старого Мишки.

На кожному кроці він перечіпався у темних звивистих коридорах. Правою рукою тримався стіни й деякі бічні відгалуження проминав, а в інші вбігав, вибираючи навмання. І все гнав уперед, підштовхуваний панічним страхом, що померлі сунуть за ним. У вухах у нього шуміла кров.

Тунель, яким Якуб біг уже досить довго, пахнув землею і глиною, а стіни кришилися під пальцями й усі були вкриті павутинням. Мало минути багато часу, перш ніж у мороці можна було побачити обриси звисаючих зі стелі коренів. Шеля подумав, що зір у нього звикає до темряви, але під землю не могло проникати навіть найбільш розсіяне світло. За якийсь час він збагнув, що це корені світяться й наповнюють підземелля сіруватим блиском.

Якуб зупинився, щоб вирівняти дихання. Нашорошив вуха, чутливо, як кролик, проте ніщо не свідчило, аби щось поспішало його слідами. Здалеку добігало тільки дзюрчання води. Шеля рушив у той бік, але в цих оманливих коридорах йому не так швидко вдалося знайти підземний струмок. Вода була чорна й крижана і несла із собою дрібки піску. Він рушив за течією, розраховуючи, що струмок виведе його назовні; він вже майже втратив надію, що віднайде Славу в цьому лабіринті.

Струмок плинув коридором, що йшов круто вниз, завширшки десь із три кроки. Якуб ступав поволі, хапаючись за звисаюче згори блискуче коріння, бо вода текла широким потоком, і вздовж стін лишалося небагато місця, щоб надійно поставити ногу. Крок за кроком, крок за кроком — шум потоку посилювався, аж нарешті перейшов у гуркіт, і Якуб дійшов до водоспаду.

Потік не вів назовні. Він впадав у глибоке озеро на дні розлогої печери. Її протилежний бік тонув у чорноті, а стіни обросли сяйливими мохами й різнобарвною цвіллю. З цієї порості виростали зародки чи, може, плодові тіла, що нагадували великі маківки, а стигліші серед них відривалися від тоненьких ніжок і легко піднімалися в повітря, наче насіння кульбаби.

Шеля обережно йшов природними сходами з коренів. Мох на дні гроту сягав йому вище колін і свіжо пахнув весняним лісом. Оксамитові слані цвілі від найлегшого дотику порошили пилком, схожим на той, який покриває крила метеликів. Якуб блукав із широко роззявленим ротом у сіруватому, немовби осінньому блиску й хапав літаючі кулі. Верхній шар цвілі відходив легко, показуючи соковиту, липку м’якоть. Юнак пам’ятав, що не слід нічого їсти в чарівній країні, але був такий голодний, що довго не роздумував. Плодові тіла смакували як лежалі яблука, а пальці від їхнього соку стали липкими.

Раптом зірвався вітер, несучи із собою запах хліба й полів, розігрітих розпалом літа. Якуба охопила сонливість, він навіть не замислився, звідки під землею вітер. Зручно влігся в заглибині терену і заплющив очі.

Хоча був він дуже втомленим, проте не міг поринути в глибокий сон і тільки дрімав, як заєць на межі; а може, спав, тільки снилося йому, що не спить. Весь час йому здавалося, ніби хтось прийшов за ним до таємничої печери й тепер дивиться на нього. Підхопився й роззирнувся навкруг. На верху водоспаду, там, звідки він прийшов, ворухнулося щось велике й химерне. Це могла бути гра тіней у розсіяному світлі, але Якуб знав, що це не так.

Не задумуючись, він утік вглиб печери.

Дно понижувалося, і незабаром юнак побачив перед собою ліс. Між деревами легше сховатися, подумав. Зрештою, Слава навчила його добре розуміти ліс.

Дерева мали руду кору, яка лущилася, і густі крони з темно-зелених голок, які так поросли цвіллю, що Якуб лиш по запаху живиці розпізнав у них сосни. Росли вони густо, але в підземному лісі панувало те саме потьмарене світло, що і в позосталій частині гроту, бо підлісок заріс тим самим світним мохом. Якуб петляв між соснами й губив свій слід у різних струмочках, що текли плиткими балками.

У якийсь момент він зупинився й нашорошив вуха. Єдиними звуками було рипіння сосен і лінивий дзюркіт струмків. Поза цим — тиша. Тиша, глибша від тієї, яка панує в лісі зимою. Жодних тварин, жодних відлеглих потріскувань. Коли Шеля рушив з місця, він не почув навіть своїх кроків, бо товстий килим підліску все глушив. Здавалося, що в цьому місці тільки дерева й мох існують насправді.

Раптом сосни знову зашуміли, розколисані вітром, що пахнув хлібом. Шуміли так довший час, а потім вітер стих, і ліс повернувся до