Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

це-бо була пора на Ангела Господнього. Тож Якуб сів на порозі й почав нетерпляче похитувати ногою. Йому здавалося, що Лихий Чоловік навмисно затягає молитву, щоб зробити йому на злість. Не допомагало й те, що перед хатою тинявся чорний когут і раз по раз глипав на юнака то одним жовтим очиськом, то другим. Шеля шпурнув у нього каменем, але півень останньої миті ухилився.

— Гей, щоб тобі, ти що, довбонувся?

Коли Лихий Чоловік закінчив нарешті молитися, Якуб сказав:

— Мені потрібне кресало й трохи губки.

— То візьми собі. А навіщо вони тобі?

Якуб розповів про змія і таємничий спуск під хату Слави, а Лихий Чоловік уважно слухав.

— Може, ти знайшов щось більше, ніж пивницю? Може, тобі не тільки кресало й губка потрібні?

— Але що більше я можу там знайти?

— То ти вже не пам’ятаєш старих байок, про які питав ледь-що кілька тижнів тому? А якщо ти знайшов підземний світ, дім Зміїного Короля?

Ще вчора Якуб відмахнувся б, сказав би, що це дурниці, що байки, що маячня. Вчора, однак, він не пам’ятав про зустріч з великими гадами в заклятій долині, одразу перед тим, як запав у зимовий сон. Вчора він не пам’ятав про зміїну обіцянку й про серце Короля. Ніби впали з нього чари.

— Ходи, Кубо. Знаю я зброю, яка допоможе поконати найбільших ворогів і здолати найбільші перешкоди в підземному світі й поза ним.

— І ви маєте таку зброю?

— Ну, звісно! Чого б мав не мати?

— Якби я мав таку зброю, то сидів би не в лісі, а в панському домі.

— І що б ти в тому панському домі робив?

— Їв би, пив і стинав би голови тим, які б мені не подобалися. А панам і попам наказав би панщину відробляти, щодня весь рік, від початку до кінця, поки не поздихають. Насамперед вельможний пан Богуш, а потім інші.

— Ой, Кубо, Кубо, це не така зброя, якою можна стинати голови.

І промовив Лихий Чоловік слова, яким навчився від Бога або когось дуже на нього схожого. Слова, в які треба вгризтися, вичавити з них соки, і які перетворюють того, хто їх промовляє, і цілий світ навколо. Повторюй їх тисячу разів на день, сказав пустельник, повторюй десять тисяч, повторюй з кожним подихом, аж перестанеш відрізняти, де слово, а де ти.

— Що вони означають? — запитав Якуб, бо слова були чужою мовою, ніби схожою, але зовсім іншою, мелодійною і наспівною, і від їх звучання мурашки бігали по спині.

Лихий Чоловік відповів словами простої молитви, молитви серця, а Якуб остовпів. Стиснув зуби, стиснув кулаки.

— Чи ви всі маєте мене за дурня? — просичав він, ледве пануючи над злістю. Відчув себе ошуканим і осміяним, гнів кипів у нім, аж мало пара не йшла. Шеля мав охоту стерти кулаком усмішку з пики пустельника. — Якщо це має бути та твоя зброя, то ліпше залишайся тут, гний у цьому лісі й допийся до смерті.

— Немає кращої зброї, — сумно відповів Лихий Чоловік, але Якуб уже пішов геть, навіть не попрощавшись і не випивши на коня. Старий згорбився, скулився і пошкрябав себе по лисіючому черепі. — Взагалі немає іншої зброї.

XXXII. ПРО КРАЇНУ ТЕМРЯВИ

Повідають, отже, що Якуб зійшов під землю, не маючи іншої зброї, лише засунутий за пояс ніж для стругання дерева.

Шеля знову спускався крутими сходами, присвічуючи собі завбачливо зробленим смолоскипом. Смолоскип той страшенно коптив, обпікав обличчя замість роз’яснювати морок, лиш витягував розгойдані тіні. І все ж це було якесь світло.

Коли йому вже здавалося, що він задихнеться, що маси землі над ним і навкруг заваляться й поховають його живцем, він нарешті потрапив до невеликої пивнички. Дерев’яні полиці, розбухлі від вологи, вгиналися під вагою слоїків, бутлів і глиняних горщиків. Під стіною купчилися зашпунтовані барильця. Якубові здалося незвичайним, що пустельниця влаштувала спіжарню так глибоко під землею.

Він придивився уважніше й помітив, що стіни зроблені з каменю, старого каменю, може, навіть такого старого, як руїни Глодоманка на південь від містечка Емаус. Приміщення мусило походити зі значно давніших часів, ніж хата Слави.

Пустельниці тут не було, але в протилежній стіні було видно прочинені, наполовину зотлілі двері. Якуб сильно штовхнув їх; спершу вони не хотіли відчинятися, а потім завіси застогнали, зарипіли й тріснули.

За дверима тяглися вниз ще одні сходи, вже не такі круті, а за сходами — нові пивниці, а за сходами — тунелі, що смерділи прогнилою задухою, поплутані, як змії в шлюбний період. Коридори часом викладені були каменем, мали гарні склепіння, часом прокладені в піщанику, а часом звичайні, вириті в землі й абияк укріплені колодами, повні павутиння і хробаків, з коренями дерев, що звисали згори. Якуб раз по раз кликав Славу, не маючи великої надії, що вона озветься. У підземеллі голос одразу загрузав у смолистій темряві одразу за межею непевного світла, яке давав смолоскип.

За якимось разом, коли Шеля знову вигукнув ім’я пустельниці на розгалуженні коридорів, він далеко за собою почув важкий гуркіт, наче щось пересували по землі. Нажаханий, він чкурнув у найближчий тунель. Від того часу ішов уже мовчки. Йому, однак, здавалося, що чує відлеглі звуки, рипіння й шкрябання.

Це корені доносять відголос дерев — нагорі, певно, віє вітер. Так він казав собі, коли в нього від страху стигла кров у жилах, а сам він мав охоту зірватися і з криком бігти вперед.

Минуло, може, багато часу, а може, мало, коли юнак дійшов до просторішої частини підземелля. Склепіння в приміщеннях були тепер вищими й більше нагадували костельні крипти, ніж пивниці. Блиск смолоскипа відбивався в гладенько відполірованих колонах, які підтримували погано видимі в темряві перекриття. В одній із таких кімнат Якуб побачив барвисті картини, на яких були зображені рицарі, що сиділи на струнких драконах і змагалися з косоокими татарами. Задивившись на фрески, він не дивився під ноги, поки несподівано щось не захрустіло під ними.

Він відскочив і присвітив собі смолоскипом: підлога була встелена кістками, чорними скелетами людей і крихкими кісточками змій. Померлі були всюди. Багато лежало покотом, як-небудь, наче загинули в битві; інших уклали на катафалки й у стінні ніші. Одні струхлявіли вже від старості, так що ледь торкнися — і розсиплються на порох, другі все ще були покриті сірими клаптями тіла. Знайшлося навіть кілька зовсім свіжих; виглядали вони так, наче спали.

Сумні черепи втуплювалися в Якуба здивованими очницями, і Шеля почав відступати. Тоді, однак, почув