Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

Утік тоді Шеля. Втік до лісу, а в душі в нього метався розлючений вовк. Коли не мав уже сил бігти далі, зарився в підстилку. Лишень тоді зрозумів, що довгий час біг на чотирьох. Дихав важко й пробував не думати, що знову він сам, що нікуди не належить і що нічим не відрізняється від дикого звіра.

Заплющив очі, згорнувся клубком і дуже старався не бути.

Снилося йому, що танцюють над ним чорти, той, товстий, із цапиними рогами й той, гарний, з оленячими. Якуб не міг ворухнутися, міг тільки дивитися й думати, що так це виглядає, що все життя дияволи танцюють у нього над головою, що він проклятий і не може нічого з тим вдіяти. У сні, однак, щось зашелестіло в заростях, і з букової гущини з’явився Бог чи хтось дуже на нього схожий. Мав бороду, червоне обличчя й роги, наче старий бугай, і їхав на великій чорній козі. Клацнув божественною пащею, і чорти розбіглися — їх змело, як листя на вітрі, а потім наблизився до Якуба.

Шеля відчув, що хтось ним струшує. Він отямився й побачив над собою бородату червону пику.

— Не спи. Ти не можеш спати. Не можеш тікати. Вставай, Кубо.

Але це був не Бог, а Лихий Чоловік, який на Бога анітрохи не був схожий, хоча вів на мотузці козу. Коза не звертала на Якуба уваги, повністю поглинута скубанням лісної мітлиці.

Юнак, ще приголомшений сном, не міг прийти до тями, тож Лихий Чоловік підсунув йому бурдюк зі своєю найкращою оковитою. Ковток за ковтком, ковток за ковтком, Якуб пив би, поки знову запав би у несвідомість, але старий вирвав у нього бурдюк із рук.

— Годі. Усе б вихляв. Треба бути тверезим, щоб пити. Ходи, мусимо когось відпровадити.

Якуб протверезився, лиш коли дійшли до житла Лихого Чоловіка. Всередині у брудній, захаращеній кімнатці, зі складеними на подолі руками, чекала жінка — немолода, нестара, гарна.

— Добрий вечір, Агато. — Лихий Чоловік усміхнувся; його червоне обличчя було зараз справді милим. — Ти готова?

— А хіба можна бути до цього готовою? Я б зараз охоче помандрувала собі світом. Перестало мене лупати в спині, і ноги не пухнуть.

— Ти ж розумієш, що не можеш того зробити. Тебе би боялися.

— Декого слід би було пострашити. — Вона дзвінко розсміялася і якось дивно глянула на Якуба, наче трохи грайливо. Її сміх був схожий на мелодію літнього дощу, який виграє на листі лопухів і садових мальв. Якубу зробилося від нього холодно і страшно. — Не бійся, я не буду тебе навідувати ночами.

— Уже час, Агато. — Лихий Чоловік відчинив маленькі дверцята в задній частині келії, яких Якуб раніше не помітив.

Повіяло вечірнім холодом, запахом шавлії та левкоїв, у кімнату влетів заблукалий нічний метелик. Лихий Чоловік вклонився, запрошувальним жестом указав на двері й темряву, що клубочилася за ними. Агата сміливо ступила на другий бік, і тільки її й бачили.

Якуб не міг оговтатись і стояв, остовпілий, навіть тоді, коли Лихий Чоловік налив йому кухлик чеського рому, добутого невідомо як і прихованого на чорну годину.

— Я не хотів, — затинаючись, промовив нарешті Шеля.

— А хіба хтось каже, що хотів? — Старий невесело посміхнувся. — Мало хіба нещасть береться з нехотіння? Як запустиш зло в рух, то котиться по світі й не одного вимаже, а вимазаний пхає його далі. Хто знає, чи Агата стала жертвою твого зла, чи зла хлопів із села, чи зла відьми, а може, ще якогось іншого, більшого зла.

— Славу ти теж… перевів?

— А це не твоя справа, Кубо. Стежки відьом похмурі й поплутані, вони зовсім не схожі на стежки, якими ходять звичайні люди, як ти і я. А так, між нами, то не здається мені, аби на тих відьминих стежках можна було знайти щось добре або хоча б варте оглядання. Давай вип’ємо. Ну що, вип’єш зі мною?

Ту ніч Якуб провів в оборі Лихого Чоловіка, зарившись у духмяне сіно. Спочатку хотів одразу вирушити на попелище, шукати тіло Слави або її слідів, якщо їй вдалося вижити. Але врешті-решт залишився на місці — не тому, що боявся нічного лісу, бо перебування у пустельниці привчило його до темряви. Ні. Місяць на молодику давав зазвичай надто мало світла, а шукаючи Славу навпомацки, юнак міг би затоптати важливі сліди.

Усю решту ночі Шеля пережовував тверді, гіркі думки, пробуючи дійти до початку зла, яке привело його до теперішнього стану, до бідувань і браку належності. Він приглядався до свого життя, очищаючи його від усе нових шарів нещасть, як очищають капусту або цибулю, і пробував добутися до місця, де все мало ще якийсь сенс. Такого місця він не знайшов, але всі злущені, засохлі шкаралупи кривд вели його думками до особи вельможного пана Вікторина Богуша. Це Богуш відібрав у Якуба Мальву, це він спричинився до смерті Старого Мишки, це він украв у Шелі єдине щастя, яке він зустрів. Богуш, так.

Чорна коза всю ніч лизала йому брудні стопи й не давала спати.

Ще до світанку, невиспаний і злий, Якуб помчав на попелище. Обшукав його поспішно, нервово зиркаючи раз по раз через плече, наче боявся, що стара Агата несподівано повернеться із потойбіччя. Ніде не знайшов Славиного сліду. Вже мав піддатися й повернутися, коли помітив великого чорного змія з жовтими плямами на голові, який виповзав з-під залишків печі. Якби хотів, то міг би ковтнути Якуба тільки так, але, видно, не хотів, бо посунув у високу траву.

Шеля ніколи раніше не бачив такого величезного гада. Хоча ні, чекайте… Спогад, дивний спогад проклюнувся в глибині його мозку, там, де пам’ять переховує сни й ті речі, про які не хочеться пам’ятати. Поросла мохом галявина у карпатському лісі. Тут і там літають кропив’янки. Змії. Величезні, прадавні змії, що розповідають про серце Куби.

Якуб, мов у трансі, почав розгрібати попіл у місці, де з’явився великий гад. Докопався невдовзі до отвору в задній стіні печі, увінчаного аркою з почорнілої цегли. Вниз вели круті східці. Шеля ковзнув по них, допомагаючи собі руками. Невдовзі його огорнула суцільна темрява.

— Слава? — обережно погукав він. Відлуння не було, голос завмирав у вологій задусі пивниці.

Сходи, здавалося, не мали кінця, тож Якуб знову видерся нагору. Помчав, схвильований, до пустельні Лихого Чоловіка. А отже, був шанс, що Слава пережила пожежу.

Пустельника він застав зануреним у молитву,