Лілія Стольжицька - Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька

-Мене звати Марія. Я законна спадкоємиця трону. Але я соромлюся цього титулу. Мої пращури, раніше і до тепер не цінують своїх підданих. Надвір краде, вбиває та морить голодом. Бідні діти, замість того, щоб навчатися та радіти життю, вмирають в муках. А чоловіки та жінки не знають за що братися. Так тяжко працюючи, не мають нічого. Живуть в злиднях. І ще, найголовніше, тільки недавно закінчивши багато річну кровопролитну війну, король знову провокує Лідвію, розпочати нову. Можливо досить сидіти та чекати голодної смерті. Можливо час кинути виклик цій мерзоті? Якщо і помирати, то за краще життя! Давайте позбудемося цього покидька раз і назавжди!

         І тільки я договорила, як ми почули шум та ґвалт в іншому залі. Потім забігає якийсь чоловік, кричить, варта короля і його хтось ззаду проштовхує мечем, навскрізь. Мого жаху не передати словами. Я хотіла було кинутися до нього, щоб допомогти, але Ейнар втримав мене за руку:

-Біжіть, під столом є чорний хід. А ми приймемо бій.

-Я буду битися разом з Вами! Я не щур, щоб втікати.

       Я бачила, як падали і наші люди і люди короля. Тікли ріки крові. Дзвін метала оглушував. 
-Відходимо! Скажіть, щоб усі тікали!
        Ейнар послухав мене без зайвих заперечень. Напевно він сам так вважав. Але першою, він сказав лізти мені. Я й сама розуміла, що без меча і без вміння ним володіти, я тільки обуза. Спускаючись, відчула, що потрібно повернутися ліворуч. От просто якимось сьомим почуттям. І повернувшись, я побачила Ріваята. Він був тут. Бився. Але не за нас. Він був в обладунках військових короля. Він нас зрадив. Мене зрадив. Як він міг! І така злість мене взяла. Машо, скільки ти будеш наступати на одні і ті ж самі граблі?. Зберися, йдемо далі. Ми будемо мстити. 

      Вилізши з тунелю на околиці міста, я дала волю емоціям. Я не плакала, ні. Я яро кричала. 
-Ейнаре, ти це бачив?! Він! Він зрадив нас? Як він міг? Я думала, що можу вірити йому.

-Він зробив свій вибір. Мені здається, цей вибір тяжко йому дався. 
-Стільки людей полягло, а ти ще його вигороджуєш?

-Ні. Просто іноді у нас є вибір без вибору. І ти повинна його розуміти, як ніхто. 
-Не хочу. Кожен робить свій вибір. І тепер він мені ворог. Все. Закрили тему. Що робитимемо?

-Тут є недалечко одне містечко, Вьюла, я поведу всіх туди. Сумніваюся, що хтось запамʼятав наші обличчя. 
-Окрім Ріваята.

-Окрім мене, він майже нікого не знає. 

-Добре, тоді Ви йдіть. Я злітаю в замок, візьму деякі свої речі і прилечу до Вас. 
-Виключено. Ти так приведеш хвіст. Краще нам пару днів не бачитися. Потім зустрінемось біля каплиці, в Вьюлі. 

-Добре. Бережіть себе і всіх. 
-Це ти бережи себе! 

       На цьому ми і розійшлися кожен у свою сторону. А я пройшовши декілька метрів, перетворилася на драконницю і полетіла в замок.