Лілія Стольжицька - Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька

      На наступний день у нас було заплановано переїзд Росани. Вчора я сходив до неї та поговорила. Спочатку вона була проти але вислухавши мене до кінця, зрозуміла всю небезпеку та погодилася. 
      Як тільки сонце почало заходити за обрій, ми вирушили на справу. За декілька кілометрів до будинку Росани, ми з чоловіком розділилися. Його місія була відволікти охорону. Я ж, обережно пролізши кущами, оглянулася і влізла в вікно. Пройшовши через маленьку кухню , ввійшла до просторої зали. Але яке було моє здивування, побачивши там Данку, яка мило спілкуючись з Росаною, попивала чай.

     Потім , повернувшись до мене, промовила:

-Машо, люба, відкрию тобі велику таємницю, в будинок потрібно входити через двері. -ух нагла морда, а ще ця посмішка.

-Дякую, буду знати. А ти що тут забула?

-А тобі Росана не говорила, що ми подруги?!

       І тут я присіла. Про що встигла розповісти дівчина своїй подрузі? Я запитально подивилася на неї але та, заперечно мотнула головою. Сподіваюся, що це правда і вона нічого не сказала.

-Ні, не говорила. Та я і заходила до неї тільки раз. Вирішила познайомитись, поспілкуватися з сестрою чоловіка. Можливо подружитися. А то знаєш, в замку сумно, тим паче коли чоловік на службі. Хоч вечора у нас пристрасні. Правду кажуть, шлюб зміцнює. Але тобі не зрозуміти. 
     В неї  аж обличчя перекосило від сказаного мною.

-Та чому ж, не зрозуміти. За мною стільки чоловіків бігає. Он, навіть королі. А які ночі ми проводили з Людомиром…..-проказала вона, бажаючи мене зачепити. І хочу сказати, в неї вийшло. Хоча з зовні я цього не показала. Та і минуле, залишилося в минулому, я ж теж не свята, але кішечки в душі шкреблися. -Але я люблю волю найбільше. Хоча роздумую над тим, щоб стати королевою Міралдеї.

-А дядько в курсі чи ти його не питала?

-Це він так забажав, а ти не знала?

      Ні, якщо ще ця змія буде правити разом з Навіром, то королівству взагалі кінець.

-Якщо ти не проти, я б хотіла прогулятися з Росаною садом. Хочу послухати, яким був мій коханий чоловік в дитинстві.

-На жаль , це не можливо. Тим паче зараз. 

-Але чому? Вона що, під домашнім арештом?. -сміючись сказала я. Хоча розуміла, що таке теж може бути. Дядечко, хоча я його ще і гарно не знаю, але може таке утнути, судячи з розповідей.

-Ні, ну що ти. Просто я прибула, щоб доставити Росану в більш безпечне місце. А то раптом Людомир викраде її та почне шантажувати.

     Ну прям таки. Навіра ще спробуй переплюнь в його лицемірстві та корисливості.

-Я дуже рада, що про неї піклується сам король. А куди її доставлять?

-Таємниця. Сама запитай у короля. -ні, ну я скоро не витримаю і точно їй ляпну в самовдоволене обличчя. Така ж уже стерва. 
     Вставши, вона взяла Росану під руки і майже поволокла. Бідна дівчина ледве встигала переставляти ноги. Щось на шляху запитала про речі, але Данка тільки відмахнулася. І через хвилину, як вони покинули будинок, вскочив Ріваят. 

-А куди вона її потащила? Машо?! 
     Повисив голос чоловік. Напевно вперше за наше знайомство. Але його можна зрозуміти. Це сестра, єдина рідна людина. Але що мені сказати? Це все через мене. Тепер невідомо, чи побачить тепер він сестру.

-Ріваят, заспокойся. Ми мусимо бути холоднокровні. Король приказав її переховати. Мені здається, що коли я вчора ходила до неї, Навір дізнався і щось запідозрив.

-Ти ходила до Росани? Навіщо?

-Щоб попередити. Я хотіла як краще.

-Як краще?! Все було нормально, вона жила спокійне щасливе життя. Це ти винна. Це ти влізла, говорячи, що це не правильно. Що їй потрібна впевненість та спокій. Ось це спокій? Якщо король хоча б про щось запідозрив, то я не знаю, що він може зробити. -хлопець провів долонями по волоссю. А потім кинув злий, якийсь безумний погляд і вибіг із будинку.

        А я залишилася сидіти. Не знала, що можу йому сказати. Як підтримати. Адже дійсно, якби не я, цього всього б не було. Навіщо мене сюди перенесло. Жили б люди собі ні за що не переймаючись. Але вже є як є. Я мушу довести задумане до кінця. І з такими думками я повернулася до замку. Завтра я зустрічаюся з Ейнаром. Я повинна щось сказати, щоб люди повірили, щоб пішли за мною. Але що я скажу?. Я й сама ще не розумію до кінця плану, якого по суті все ще немає. В законах ще теж не розуміюсь. Та і якихось лідерських якостей в мене теж немає. А вбивати? Я взагалі не вмію битися. Та і вбити когось я не зможу. Я - лікар. Що в тому світі, що в цьому , я лікую. Можливо це все дарма? Нехай в усьому цьому розбираються чоловіки? Можливо дарма я не послухала Людомира?. Не знаю. Я вже нічого не знаю. 
        Того вечора Ріваят не прийшов. І наступного дня я його теж. Я переживала. Чи не сталося чогось?. Хотіла було спитати у дядька, чи не бачив бува той. Але короля теж ніде не було. І заспокоюючи себе тим, що вони разом відправилися у справах, стала підготовлятися до зустрічі з  Ейнаром. Я сподівалася, що хоча б в паб ми підемо разом з Ріваятом. Але хлопця не було, тому переживати почала ще більше. Коли настали перші сутінки, не замітно, як тільки могла, я покинула замок. В середині все переверталося та пекло. Драконниця місця собі не знаходила. Мені здалося, що на неї відобразилося моє переживання. 
          Перед входом в паб я підтягнула штани, які минулого разу дав мені Ріваят, і зайшла в будівлю. Пройшовши коридором, як і минулого разу, зайшла до кімнати в якій вже сиділо з тридцяток чоловіків. Галас був страшний. Але як тільки запримітили мене, всі замовкли.

-Ти сама? -запитав Ейнар.

-Так. У Ріваята важливі справи. -збрехала я, адже поняття не мала, де він є.

-Добре,тоді говорити будеш ти.

      Руки ще більше затремтіли, ноги почали підкошуватися. На ватяних ногах, я підійшла до Ейнара.

-Не переживай, в тебе все вийде. Скажи душею. -сказав чоловік на вухо.

      І  ці слова дали сили та натхнення. Ставши на стілець, розвернулася до всіх і почала: