Публій Овідій Назон - Метаморфози

Німфа скінчила на тім. А богиня плодів земнородних

До колісниці запрягши двох зміїв, напнувши повіддя,

Вже між землею і небом летить, а тоді завертає

Легко свій повіз туди, де біліє Трітонії місто,

До Тріптолема{262}. Частину насіння велить зуживати

На переліг, а частину — на землі, не орані здавна.

Ось над Європою вже, над полями азійського краю

Високо лине юнак. Завиднілися й Скіфії межі.

/650/ Лінк там володарем був. От юнак і подався до нього.

Що привело, звідкіля, про ім'я, про вітчизну спитали.

„Славні Афіни — вітчизна моя, — відмовляє прибулий, —

Звуть Тріптолемом мене, не судном сюди плив через хвилі,

Й не суходолом ішов: мандрувати етером умію.

Ось вам Церери плоди. По широких розсіяні нивах,

Буйно посходять вони й принесуть вам солодку поживу“.

Варвара заздрість взяла: захотілось самому подати

Людям той дар, і на гостя свого, що заснув, серед ночі

Меч піднімає, щоб серце прошить, але тут же Церера

/660/ В рись замінила його. І велить, щоб юнак Мопсопійський{263}

Зміїв священних ізнову підняв у прозоре повітря“.

Пісню свою закінчила на тому сестра наша старша{264}.

Німфи ж усі як одна віддали перевагу богиням

Із Геліконських осель, а коли переможені в злобі

Стали ще й лаятись, я їм на те: „Не навчила вас, бачу,

Розуму ваша ганьба: лихословите все, хоч і винні,

От нам, нарешті, й урвався терпець, і на шлях покарання

Станем і ми й попрямуєм туди, куди гнів нас покличе“.

Не вгомонились, однак, і беруть те на глум Ематіди{265},

/670/ Знову, меткі на язик, намагаються галас здійняти,

Руки витягують знов, та нараз почало пробиватись

Пір'я з-під нігтів у них, за хвилину — оперились плечі,

А вже за мить одна в одної бачать, як рот костеніє,

Дзьобом стає, і новітні птахи появляються в лісі.

Хочуть ударити в груди себе, та, змахнувши руками,

Висять в повітрі уже, лісові балакухи — сороки.

Не покидає цю птицю й тепер балакливість колишня:

До хрипоти без кінця все скрекоче вона та скрекоче».

Книга шоста

Слухала пильно Трітонія оповідь цю й похвалила

Вміння сестриць Аонід, а також їх гнів справедливий.

Далі подумала: «Мало хвалити — хай нас тепер хвалять!

Тож не дозволимо й ми божеством легковажити нашим».

Тут і згадалась їй доля й діла меонійки Арахни.

Чула, що та не поступиться їй у мистецтві прядіння.

Славу не місцем вона здобула і не родом високим,

Тільки мистецтвом своїм; а батько її, колофонець{266}

Ідмон, фокейським забарвлював пурпуром{267} вовну пухнасту.

/10/ Мати ж у неї померла, що теж була з простого люду,

Мужу своєму до пари. Дочка, проте, їхня старанням

Славу собі здобула по лідійських оселях, дарма що

В домі родилась малім і в малих оселилась Гіпепах.

Щоб до чудової праці приглянутись, часто до неї

З Тмолу свого, виноградом порослого, німфи спускались.

Часто вони покидали Пактол свій, на хвилі багатий.

Любо дивитись було не лише на готову тканину,

А й на ткання — насолоду чималу й мистецтво давало:

То вона вправно звивала в клубки ще непрядену вовну,

/20/ То, пробігаючи пальцями, часом її розпушила

Так, що ставала вона, мовби піна, мов хмарка на небі;

То веретеном, мов дзиґою, фуркне, а то вже й узори

Голкою тонко кладе: як-не-як — вихованка Паллади.

Не до вподоби це їй: не Палладі, мовляв, мене вчити,

Хай до змагання стає — що завгодно даю під заставу!

Образ бабусі приймає Паллада, вибілює скроні,

Палицю в руку бере, слабосилого тіла опору,

Й так починає: «Не все, що приносить нам старість повільна,

Йде лиш на шкоду, є й корисне: більшає досвіду з віком.

/30/ Раду мою пошануй. Серед смертних найвищої слави

Прагнеш зажити мистецтвом своїм — обробленням вовни.

Та до богині рівнятись не смій і за слово зухвале

Слізно прощення благай — і благальниці вибачить радо».

Скоса поглянула та на бабусю, й, роботу відклавши,

Руку, було, підняла, й, на лиці не ховаючи гніву,

Слово таке, спохмурніла, Палладі прихованій мовить:

«Розуму брак тобі, видно, ще й старість його притупила.

Йде лиш на шкоду життя надто довге. Свої настанови

Прибережи для дочки, якщо маєш її, чи невістки.

/40/ В мене своя голова на плечах; не гадай, що навчанням

Ти домоглася чогось — при своїй залишаюся думці.

Чом не приходить сама? Чи боїться зі мною змагатись?»

Їй же богиня: «Прийшла!» — відмовляє, — і вже не бабуся —

Знову Паллада ясна. Молодиці мігдонські{268} та німфи

Ревно шанують її. Лиш Арахна бундючиться далі,

Тільки рум’янцем взялась: по лиці мимоволі розлившись,

Він непомітно погас. Так повітря погожого ранку

Вмить спалахне багрецем, як лише заясніє зірниця,

Й стане блідавим нараз, коли сонце з-за обрію зрине.

/50/ Все ще гордиться вона і в безглуздому прагненні слави

Занапащає себе. А дочка Громовержця, намарно

Не витрачаючи слів, — розпочати змагання готова.

Врешті, одна проти одної дві розмістились майстрині.

Вже на верстати легкі вони швидко основу напнули.

Держить основу навій, гребінець — поділив її навпіл.

Ось між зубцями й утік просилили;