Публій Овідій Назон - Метаморфози

вже пальці грайливо

Перебирають його, а коли між нитками основи

Він промайне — пробивають його тоді бердом зубчатим.

Ткалі обидві спішать. Під грудьми підіп’яли свій одяг,

/60/ Діло горить у руках; захопившись, не чують утоми.

Тканка з-під рук їм пливе — пурпурова, котра побувала

В тірськім котлі{269}, пробігають по ній миготливії тіні.

Іноді так при дощі, коли промінь крізь нього прорветься,

Райдуга весь небосхил велетенським охоплює луком.

І, хоч вилискують барви на ній тисячами відтінків,

Оком між ними не вловиш межі. Так і тут: усе іншим

Кольором грає узір, хоч лягають нитки однобарвні.

Щирого золота нитка слухняно вплітається в тканку.

Нитка по нитці — й повість стара постає на тканині.

/70/ Ось на твердині Кекроповій виткала пагорб Маворта{270}

Діва ясна й щодо назви його суперечку прадавню.

Ось і дванадцять богів обабіч Юпітера-батька

Зводяться гордо на кріслах високих, і кожного легко

Можна з обличчя пізнати. В Юпітера — владарний вигляд.

Бога морів зобразила вона, як об скелю сувору

Довгим тризубцем розмашисто вдарив, і з тріщини скелі

Море струмить. Він цим доводом місто береться скорити.

Виткала далі й себе: зі щитом і загостреним списом;

Голову криє шолом, а на грудях високих — егіда.

/80/ Ось вона гримнула списом об землю — й на голому місці,

Мовби на поклик її, засріблилась плодами олива.

Тканка дивує богів. Під кінець ще вплела Перемогу.

Щоб очевидним, одначе, було для суперниці слави,

Що її жде за шалену зухвалість, яка нагорода, —

По чотирьох боках додала ще чотири змагання

Сповнені барв, де й дрібнесенькі постаті в вічі впадали.

Гем і фракійська Родопа{271} в одному з кутів були видні —

Гори холодні тепер, колись — люди живі, що посміли

Вічних богів іменами себе возвеличити, смертних.

/90/ В іншім — представила матір пігмеїв, її жалюгідну

Долю: Юнона її, перемігши колись, обернула

На журавля й зі своїми війну їй веліла почати.

Виткала ще й Антігону{272}, що кинула виклик зухвалий

Навіть дружині самого Юпітера — й птицею стала

З волі Юнони-владарки, тож ні Іліон, ані батько

Лаомедонт помогти не могли їй: в оперенні білім

Дзьобом лелека весь час калатає — сама собі плеще.

Потім, в останнім куті, сироту зобразила — Кініра{273}:

Храмові східці обняв — своїх дочок тіла — й видавалось,

/100/ Наче здригається він од ридань на камінній долівці.

Врешті, краї облямовує мирна оливкова гілка:

Праці своєї вінцем своє дерево робить Паллада.

Взір меонійки — облудливий бик, що обманом Європу

Викрав: мов справжній той бик, і море під ним — наче справжнє.

Бачиться, сумно вона поглядає на батьківський берег,

Ледве що видний вже, подруг своїх окликає, боїться

Плескоту хвилі, тремтить, підібгавши з остраху ноги.

Виткала й те, як Астерія{274} в кігтях орлиних тріпоче.

Виткала й Леду{275}, котра прилягла під крилом лебединим.

/110/ Далі ще й те, як Юпітер в обличчі зухвальця-сатира

Плодом подвійним обтяжив у лісі Ніктеєву доньку{276},

Як пригорнувсь до Тірінфії{277} в постаті Амфітріона,

Як він Данаю дощем підманув, Асопіду{278} — вогнями,

Як Мнемосіні явивсь пастухом, Деоїді{279} — змією.

Далі, Нептуне, — й тебе, як Еолову діву{280} здобув ти

В образі грізнім бика; в Еніпеєвій постаті батьком

Був Алоея синам; як баран — підманув Бісальтіду{281}.

Лагідна мати плодів{282} із волоссям пшеничної барви

Знала тебе як коня; як крилатого — змієволоса{283}

/120/ Мати коня, що окриленим був, як дельфіна — Меланта{284}:

Постаті кожній і кожному місцю дала відповідну

Барву. Там був іще Феб, селянином зображений; він же

То наче яструб оперення мав, то — лев'ячу гриву;

То вже пастух він, що вводить в обман Макареєву Іссу{285}.

Побіч — і Лібер, що гроном своїм підманув Ерігону{286}.

Далі — й Сатурн-жеребець, Хірона двотілого батько.

Врешті, краї обмережила тонко: довкола тканини

Виткала квіти в'юнкі, що з плющем заплелися зеленим.

Тож ні Паллада, ні Заздрість доскіплива жодної хиби

/130/ В тканці знайти не змогли. І не стерпіла Діва русява{287}:

Тканку цю — образ пороків небесних — на кусні шматує

Й човником ткацьким з кіторського бука майстриню Арахну,

Ідмона доню, вдаряє в чоло разів три чи чотири.

Знітилась та і, піддавшись розпуці, недовго вагалась:

Тут же повисла в петлі. Відв'язавши нещасну, Паллада

Мовила злобно: «Живи! Але висни й надалі: така вже

Випала кара тобі, — щоб майбутнім журитися вічно, —

Й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам».

А на відході ще й соком із зілля Гекати{288} на неї

/140/ Бризнула — й разом із краплями згубними їй і волосся

Миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа,

Вже й голова — наче макове зерно, зіщулилось тіло,

Вже по боках замість ніг — мов карлючки якісь гачкуваті.

Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає

Нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння-тканину.

Лідія вся аж гуде. Про подію нечувану вістка

Йде по фрігійських містах, переповнює все доокола.

Знала