Публій Овідій Назон - Метаморфози

Більшою в нього стає голова, загинаються кігті,

Ледве здіймає свої нещодавно оперені крила.

В птицю бридку замінився, в провісницю лиха близького —

/550/ Мляву сову, що похмурим знаменням засмучує смертних.

Він за донос та за довгий язик свій, бачиться, кару

Міг понести. Та чому ж от у вас, Ахелоєві дочки{258},

Пір’я та ноги птахів? Чи ж не ви мали вроду дівочу?

Може, тому, що, коли повесні Просерпіна зривала

Квіти, її супроводили ви, велемудрі сирени?

Потім, коли нашукались за нею по всім суходолі,

Раптом, щоб навіть широкі моря вашу тугу відчули,

Ви побажали над сплесками хвиль на крилі обіпертись,

Мов на веслі; вас почули боги — і за мить ваше тіло

/560/ (Ще й не отямились ви) жовтуватим покрилося пір'ям.

Щоб не загинув, однак, насолодою сповнений голос,

Щоб не пропав їхній жар, щоб уста не замовкли співучі —

Лиця дівочі та мову людську їм боги залишили.

А посередник між братом своїм і сумною сестрою,

Надвоє рік, що по колу біжить, розділив Громовержець:

Спільна богиня двох різних світів, відтепер Просерпіна

З матір'ю місяців шість і з мужем стільки ж проводить.

Тут же владарка плодів і думками, й лицем просвітліла.

Щойно похмура, в журбі й перед Дітом посмівши постати,

/570/ Вся заясніла нараз, наче сонце, вповите недавно

В хмари важкі, випливає із них, золоте, переможне.

Втішившись донею, до Аретуси Церера звернулась:

„Що ж тебе зрушило в путь і в струмок замінило священний?“

Стихнула хвиля дзвінка; підняла з глибини понад нею

Німфа чоло й, зеленаве волосся рукою скрутивши,

Ось що про давню любов Алфея-ріки розказала.

„Німфою, — каже, — росла серед німф багатьох я в Ахаї,

Місце для ловів знайти так, як я, ні одна з них не вміла,

Сітей на звіра так тонко сплести ні одній не вдавалось.

/580/ Хоч і не прагнула слави собі здобувати красою

(Вроди ж не бракло мені), та красунею всі мене звали.

Личком своїм не гордилась, однак, хоч його й похваляли.

Те, чим пишались усі, того я, по-селянському скромна,

Завжди соромилась: тіла вабливість за гріх я вважала.

От, пам’ятаю, верталась якось я з гаїв стімфалідських{259}.

Жарко було, й натрудилась я добре, та й спека діймала.

Раптом, бачу, струмок; не дзюрчить, не хвилюється в ньому

Наскрізь прозора вода: на дні його кожен камінчик

Можна було б зрахувать, нерухомим струмок видавався.

/590/ Сива лоза довкруги та буйні од вологи тополі

Схили його берегів огорнули природною тінню.

От, підійшовши, ногою легенько води я торкнулась.

Ось по коліна ввійшла, та замало й того: розстебнувшись,

Одяг легкий на похилу вербичку кладу й поринаю

Голою в той потічок. Розгрібаю його й загрібаю,

Так собі плаваю й сяк і виляскую, втішна, руками.

Враз десь на самому дні загуло щось чи то забурчало.

Злякана, швидко пливу до найближчого берега річки.

„Гей, Аретусо! — Алфей навздогін мені з хвилі гукає, —

/600/ Гей, Аретусо, куди ти, куди?“ — перепитує хрипло.

Гола, без одягу, мчу я щосили: мій одяг лишився

На протилежному березі. Хіть розпікає Алфея:

Бачачи тіло моє, вже мене він своєю вважає.

Не оглядаючись, бігла я; він, ошалілий, — за мною.

Так от, тріпочучи крилами, мчить од шуліки голубка,

Так от шуліка-хижак на тремтливу голубку спадає.

Вже й Орхомен{260} залишився позаду, Псофіди й Кіллена,

Виступи гір Меналійських; а там — Ерімант і Еліда…

Я ж усе далі біжу; він — услід, не прудкіший од мене.

/610/ Сили ж не рівні були: не могла я в такому ж розгоні

Бігти весь час, не могла витривалістю з ним позмагатись.

Через долини, поля, через гори, лісами порослі.

Через ущелини, скелі стрімкі та яруги я мчала.

Сонце в спину світило мені, отже, перед собою

Довгу я бачила тінь, чи, може, то страх її бачив?

Ніг його тупіт важкий насувався на мене, а подих

Мов буревій, лопотів-забавлявся моїми стьожками.

Врешті, знемігшись: „Діано, рятуй, — кажу, — поки ще змога,

Вірну твою зброєносицю, ту, котру лук свій, бувало,

/620/ Й повний стріл сагайдак доручала нести за собою!“

Зглянулась Діва прудка: з-поміж хмар узяла найгустішу

Й нею мене вповила. Оббігаючи хмару довкола,

Пильно по ній переслідувач зиркає, з дива не сходить,

Ось він те місце, де я заховалась, оббіг уже двічі,

Двічі він „Гей, Аретусо!“ — гукнув мені, — „гей, Аретусо!“

Як почувалась я, бідна, тоді? Чи не так, як овечка

Десь у високім хліві, коли вовк за стіною голодний

Виє, або як той заєць-русак під кущем, коли бачить

Морди мисливських собак, а проте й ворухнутись не сміє.

/630/ Та не відходить бог річковий: саме тут обірвався,

Бачить він, дівчини слід, от і топчеться круг того місця.

Потом холодним уся, полонянка його, я стікаю:

Краплі, а далі й струмки моїм тілом пливуть лазурові.

Де лиш ногою ступлю — там озерце. З волосся потоки

Так і струмлять, і скоріше, повір, ніж про те повідаю,

Я течією роблюсь. Але, й воду жадану впізнавши,

Образ людський, що недавно прийняв його, знов одкидає

Й знову потоком стає, щоб зі мною в любові з'єднатись.

Делія{261} землю пробила, однак, — і в імлі, крізь печери,

/640/ Я допливла до Ортігії; йменням богині земля ця

Мила мені. Вона вивела знову мене на повітря“.