Публій Овідій Назон - Метаморфози

Гнівом богиня нараз пройнялася й, до дна не допивши,

Хлюпнула з кухля водою з ячменем нахабі в обличчя.

Плямами лиця взялися, де руки були в нього щойно —

Ноги тепер, і хвостом закінчилися змінені члени.

Й тут же він тілом новим, щоб не міг заподіяти шкоди,

Вмить скоротивсь — і в малесеньку ящірку перетворився.

З дива не сходить стара, і ридає, й торкнутись готова

/460/ Чуда цього, та воно пропихається, звинне, в щілинку;

Назва ж його викриває той сором і цятки на тілі.

Скільки земель обійшла, скільки вод озирнула богиня,

Довго було б повідать. Навіть світ їй тісним видавався.

От і в Сіканію{253} знов повернулась; а там, невсипуща,

До Кіанеї прийшла. Кіанея ж — водою спливала,

Тож не могла сповістить, хоч і прагнула: жодного слова

Без язика та без уст не вдалось їй, сердешній, зронити.

Знак очевидний, проте, подала: показала Церері

Барвний дочки її пояс, що й досі на хвилі священній

/470/ Легко погойдувавсь там, де загублений був ненароком.

Щойно богиня впізнала його — зрозуміла, що доню

Вкрадено; стала в розпуці волосся нечесане рвати,

Бити долонями в груди свої почала раз од разу.

Все ще не знала, однак, де дочка. Проклинає всі землі:

Ви, мов, невдячні, й плодів, мого щедрого дару, негідні!

Лає Трінакрію передусім, де пропащої доні

Вгледіла слід. Ось тоді вона в шалі ламає плуги всі,

Що борозну там вели, запалавши однаковим гнівом

На рільників і волів, повбивала їх; нивам звеліла

/480/ Занапастити посів, а сама зіпсувала насіння.

Ось і родючість полів, землі неосяжної гордість,

Стала лиш словом пустим: ледь зійшовши, посів загибає.

То його спекою зсушить дотла, то сльотою розмиє.

Шкодять і зорі, й вітри; зерно посівне поїдають

Завжди голодні птахи. Кукілем червонавим, будяччям

Геть заросли пшениці, заглушив їх бур’ян розбуялий.

Тут із елейських вод чоло підняла Алфеяда{254}.

Мокре волосся з-перед очей відгорнувши до скроні,

Мовить: „О матінко діви тієї, котру ти по цілім

/490/ Світі шукаєш, богине плодів! Не карайся так тяжко,

Гніву свого не скеровуй на землю — вона ж тобі вірна

Й не заслужила того: крадію помогла проти волі.

Не за вітчизну прошу: я сюди завітала як гостя.

Піса — вітчизна моя, хоча рід мій пішов із Еліди.

Та, хоч захожа, я все ж до Сіканії більше горнуся,

Ніж до всіх інших країв: тут-бо я, Аретуса, пенатів

Маю своїх, тут живу; змилостивсь над цією землею!

Що ж мене зрушило з місця і як я крізь обшири моря

В край Ортігійський прийшла, — колись у догіднішу пору

/500/ Я оповім, коли туга від серця у тебе одляже

І просвітліє лице. Через товщу землі мені вільно

Всюди пройти! Крізь глибинні печери пробившись насилу,

Тут піднімаю чоло й на зірки вже забуті дивлюся.

Тож, коли я під землею пливла, мов струмина стігійська,

Там Просерпіну твою я на власні побачила очі.

Все ще сумує вона, в неї жах на обличчі ще й досі,

Хоч попідземного світу сьогодні владаркою стала,

Хоч повелителя темних глибин вона славна дружина“.

Мати, почувши таку несподівану звістку, завмерла,

/510/ Мов скам'яніла уся. А коли з того стану тяжкого

Біль її вивів тяжкий — вона миттю у простір етерний

На колісниці звилась — і, обурена вкрай, спохмурніла,

Стала перед Громовержцем самим, розпустивши волосся.

„Задля моєї сюди прибула я, прохачка, сьогодні

Крові, Юпітере, й задля твоєї. Якщо не жалієш

Матері — доню свою пожалій! Не турбуйсь нею менше,

Слізно прошу, через те, що в моєму була вона лоні.

От віднайшла я дочку, якщо віднайти — це точніше

Втратити значить; або, якщо знати, де є твоя згуба —

/520/ Значить уже віднайти. Я забуду, що вкрадено доню,

Тільки б вернути її. Чи така вже дочка твоя підла, —

Хай вже вона не моя, — щоб крадій її взяв за дружину?“

Батько богів їй на те: „І зарука, й турбота одна в нас —

Доня моя і твоя. Та, якщо побажаєш давати

Назви правдиві речам, — то не кривдою, тільки любов’ю

Ти цю пригоду вважай: такий зять не ганьбою нам буде,

Дай лише згоду свою. Чи не досить того, що він брат мій,

Бога верховного брат? Є ще й іншого в нього немало,

Жеребом лиш поступився мені. Та коли завзялась ти

/530/ Їх розлучити будь-що, — нехай вийде з імли Просерпіна,

Та при одній лиш умові: щоб там не торкнулась устами

Жодного плоду, такий-бо закон їй накреслили Парки“.

Мовив — і вивести доню з імли поспішає Церера.

Доля, однак, не дала: не зуміла дотримати діва

Посту, бо через наївність свою, поки йшла підземеллям,

Темний гранатовий плід із похилої гілки зірвала,

Сім пурпурових зернин добула з-під жовтавої шкірки

І закропилась їх соком. Один Аскалаф це помітив,

Той, що колись Ахеронтові{255}, кажуть, його народила

/540/ Орфна в печері глухій, незрівнянною славна красою

Серед сестер Авернійських{256} своїх. І, як тільки помітив, —

Зразу, жорстокий, доніс, до світла їй шлях перетявши.

Важко зітхнула владарка пітьми і в зловісного птаха

Тут же змінила його: флегетонським потоком{257} скропила

Голову; дзьоб додала йому й пір’я, побільшила очі.

Ось він, позбувшись себе, зодягається в крила рудаві,