Публій Овідій Назон - Метаморфози

перейнявшись, імлисту оселю мерщій покидає

/360/ Владар і, ставши на повіз, запряжений чорними кіньми,

Межі глибинні Сицилії, пильний, почав об’їжджати.

Глянувши зблизька на все, заспокоївся трохи: обвалів

Ще не траплялось ніде. Та в той час із вершини своєї

Вздріла його Еріціна: крилатого сина обнявши, —

„Збройний соратнику мій, мої гордощі, сину мій! — каже, —

Стріли, що всіх ти пронизуєш ними, візьми, Купідоне,

Зброю несхибну, й у серце врази того бога, якому

Третя, остання за жеребом, випала світу частина{246}!

Тих, що на небі, богів і Юпітера, й тих, котрі в морі,

/370/ Легко впокорюєш ти й повелителя тих, котрі в морі.

Тартар лиш вільний. Чому ж материнської влади й своєї

Ти не поширив туди? Про третину ж бо світу ідеться!

Навіть на небі мене — і як це терплю я ще й досі! —

Вже не шанує ніхто. Не така вже й Амурова сила.

Вже відступились од нас — чи не бачиш? — Паллада й Діана,

Діва із списом в руці. Дівувать буде й донька Церери{247},

Хай лиш допустимо те, бо й вона таку мрію плекає.

Ти ж, якщо ласка твоя, нашу справу владнай обопільну:

З дядьком богиню з’єднай!“ Так Венера промовила. Він же

/380/ Миттю відкрив сагайдак свій і вийняв, як мати веліла,

З тисячі стріл лиш одну — найгострішу, яка найточніше

Била й найкраще лягала на лук, його волі покірна.

Ось, на коліно приклякнувши, він вигинає дугою

Ріг і стрілу гачкувату спрямовує Дітові в серце.

Неподалік од геннейських стін{248} є глибоководне

Озеро, назване Перг. Голосів лебединих не більше

Чує, напевно, й Каїстр на хвилях, що мчать мерехтливо.

Ліс, мов вінком, оточив того озера плесо й від сонця

Дав йому захист, зеленим наметом над ним розіславшись.

/390/ Квітом барвистим багата земля там, а холодом — віти.

Вічна весна там стоїть. Поки в тому гаю Просерпіна

Рве то фіалки дрібні, то лілеї стрункі білосніжні,

Поки то кіш, то поділ свій наповнює ними завзято,

Прагнучи більше зібрати квіток, аніж будь-яка з подруг,

Владар підземний побачив її, закохався і викрав —

Ось як його підганяла любов! Налякавшись, богиня

Матір і подруг своїх (але матір частіше!) тужливо

Кличе. Коли ж розірвала вона біля шиї свій одяг,

Так і посипались зірвані квіти на землю, й такою

/400/ В неї наївність була, притаманна літам ще дитинним,

Що й за квітками вона по-дівочому стала тужити.

А викрадач на прудкій колісниці жене своїх коней,

Кожного з них називає по імені й часто шмагає

Темно-багряними віжками їх і по шиї, й по гривах.

Повз болота Палікійські{249} сірчані й глибокі озера

Коней жене він, де з тріщин земних прориваються води,

Де бакхіади, народ, що з двоморського вийшов Корінфа,

Поміж нерівних гаваней двох заснував колись місто.

Між Кіанеєю і джерелом Аретуси{250} пісейським

/410/ Є, наче взятий в кліщі, невеликий моря відрізок.

Там і жила — бо й саме джерело взяло назву від неї —

Вродою перша між німф у Сицилії всій Кіанея.

Ось їм назустріч по пояс вона піднялася із хвилі

Й тут же, впізнавши богиню, — „Не пройдете далі! — гукнула, —

Зятем Церери не бути тобі проти волі богині!

Не викрадати — просить її мав ти! Коли щось велике

Зрівнювать можна з малим, то й мене покохав мій Анапіс{251},

Я не зі страху, одначе, побралася з ним — добровільно“.

Мовила — й, руки рішуче розклавши, йому на дорозі

/420/ Стала. Скипів тоді гнівом Сатурній і громоподібним

Голосом крикнув на коней жахних, а тоді, замахнувшись,

Кручене берло владиче правицею, що було сили,

Кинув у вир — і земля сколихнулась, і в Тартар одкрила

Шлях, і в безодняву цю стрімголов понеслась колісниця.

А Кіанея, зажурена тим, що украдено діву,

Біль затаївши в душі за таку неповагу до себе,

Наче замкнулася в горі тяжкому, спливає сльозами:

В води прозорі, пливкі, що їх божеством була щойно,

Вже переходить сама; омліваючи, тоншає, м’якне,

/430/ Гнуться у неї кістки, свою твердість утратили й нігті.

Те, що тендітним було, передовсім водою спливає:

Синяві пасма волосся, і пальці, і ноги, і стопи;

Потім, коли вже кінцівок не стало, в холодні потоки

Вся обернулася: спина, й боки, і рамена, і груди —

Никне уся на очах, гомінкими збігає струмками.

Врешті, й у жилах незвично тонких замість крові живої —

Ллється вода; вже нічого нема, чого б можна торкнутись.

Ось уже мати журна побивається в пошуках доні:

Марно всі землі довкіл, всі глибини, яри оглядає.

/440/ Тож ні росистоволоса Аврора ніколи не бачить,

Щоб опочила вона, ані Веспер{252}: палкі смолоскипи,

В полум’ї Етни запалені, в руки вхопивши, стрімливо

Через імлисту пітьму поривається, зблідла, бентежна.

Й знов, коли вигулькне день, погасивши зірки, — ненастанно

Доню шукає вона — від заходу сонця й до сходу.

Втомлена, спрагу відчула нараз, але жоден струмочок

Уст їй тоді не змочив. І тут вона вгледіла хижу:

Крівля солом’яна, двері низькі… Постукала. Звідти

Вийшла бабуся. Побачивши спраглу богиню, дала їй

/450/ Кухоль напою солодкого (ним підливала ячмінну

Кашу), та, поки богиня пила, появивсь перед нею

Хлопець зухвалий з лиця. Усміхнувсь: он яка, мов, захланна!