Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

class="v">   У предковічні часи грубість сільська відійшла.

Тож не обтяжуйте вушок своїх окрасами з перел,

[130]   Що з зеленавих глибин смаглий індус добува,

В золототканих шатах важких не ступайте поважно:

   Всі ці принади-пастки часто відстрашують нас.

Тонкощі ваблять зате. Про волосся краще подбайте —

   Тут один доторк руки часто вирішує все.

Зачісок безліч бува, а якій з вас яка до лиця йде, —

   Люстро підкаже, отож, перший порадник — воно.

Дещо довгасте лице — тоді посередині проділ:

   Лаодамія, було, гладко чесалася так.

А кругловидій — пучком на маківці зачіска личить,

[140]   Щоб, коли врода така, вушка відкриті були.

Іншій — волосся хай по плечах, як у Феба, спливає,

   Бога, коли він до рук ліру співучу бере.

Деяка — хай його в’яже вузолом, як діва Діана,

   Що по лісистих горах звірів жене полохких.

Цій пасує, коли — розпушений зачіс, високий;

   А при самій голові, наче приплесканий, — тій.

Із черепахи гребенем — ця прикрашає волосся,

   Та, у котрої витке, — вільне, мов хвиля морська.

Та чи вестимеш лік жолудям на розлогому дубі,

[150]   Бджолам — на Гиблі-горі, а звірині — серед Альп?

Так неспромога й мені усі зачіски тут описати:

   Щось незвичайне, нове, з кожним вигулькує днем.

Глянеш, бува, на якусь: «Нечепура!» Насправді ж волосся —

   Тільки-но з-під гребінця: миле й таке недбання.

Й випадок часом — митець: випадково в захопленім місті

   Вгледів Іолу Алкід: «Ось моя, — мовив, — любов!»

Кинута діво, й тебе так на Криті взяв на свій повіз

   Вакх, а сатири — «Евой!» — дружньо гукали. — «Евой!»

От як то вашій красі природа турботлива годить!

[160]   Скільки-то способів є скрити слабинку якусь!

Нам же квапливі літа з голови здувають волосся,

   Як невгамовний Борей — листя з дерев восени.

Жінка свою сивину фарбує зіллям германським:

   Трохи уміння, і вже — краща вона, ніж була;

Так, задивлятися б лиш, ступає, пишноволоса:

   Гроші були — і чуже легко зробила своїм.

Та й купувати не сором тепер на виду всього люду —

   Там, де Муз дев’яти і Геркулеса є храм{227}.

Що вже казати про убрання? Не схвалюю й тут я

[170]   Пурпуру з Тіру, ані золотом витканих шат.

Чи то не безум, скажи, — на собі цілий статок носити,

   Хоч і дешевших не брак, лиш озирнись, кольорів?

Ось — наче неба блакить, коли аніде ні хмаринки

   І повіває вітрець — теплий, та не дощовий;

Ось — наче руна того, на якому Фрікс, було, й Гелла

   Від навісної Іно урятуватись змогли;

Ось — грає хвилею ткань; від моря й назва{228} у неї:

   Віриться, німфи морів — саме в такому вбранні;

Ось — мов шафран (у накидці такій запрягає богиня,

[180]   В ранішніх росах уся, коней, що світло несуть).

Та — мов із Пафосу мирт, а ця — аметист пурпуровий,

   В тій — мов перо журавля, в цій — біла ружа цвіте.

Тут — жолуді, Амарілло, твої, тут мигдалі і навіть

   Віск свій відтінок блідий шатам жіночим дає.

Скільки народжує квітів земля, а лоза виноградна —

   Пагонів, хай лиш зима, зросту ворожа, втече, —

Стільки, і більше, вовна п’є барв — обирай, але вміло:

   Звісно, не кожній із вас кожна із них до лиця.

Темний — білявій личить убір: такою, у темнім,

[190]   І Брісеїда була, як її викрав Ахілл.

Білий — смаглявій: в такім подобалась ти, Кефеїдо{229}, —

   В білому ти на Серіф, острів, ступила, було.

Вже нагадати я мав, щоб із пахв не чулося поту,

   Щоб у жорстких волосках ноги твої не були, —

Але ж наука моя — не для дів із ущелин Кавказу

   І не для тих, які п’ють воду з Каїка{230}-ріки.

Й зуби, щоб білі були, зрозуміло, чистити треба,

   Вранці — вмивати лице у прохолодній воді.

Зайве вас вчити, як білизною скрасити щічки,

[200]   А коли надто бліді, — як зарум’янити їх.

Тонко умієте ви із бровою брову поєднати{231},

   Й мушкою барві лиця дати відтінок м’який.

Вугликом очі не гріх підвести вам, а чи шафраном,

   Що на твоїх берегах, Кідне прозорий, росте.

Є в мене ще про плекання краси одна невеличка

   Книжечка{232}, труду, проте, в неї чимало я вклав.

Там і шукайте порад, чим і як поправити вроду,

   Вчіться: в науці моїй не розчаруєтесь ви.

Вабить — краса без прикрас. Чепуріться, але непомітно.

[210]   Не виставляйте на вид все те начиння своє.

Що за приємність побачити те, як з обличчя спливає

   Гущею червінь вина аж до дівочих грудей?

Ну а смердюча та гидь, що її постачають Афіни, —

   Щось, чи то сік, чи то мазь з жирної вовни овець?..

Мозку із лані кісток добувати при комусь не варто

   І, коли хтось завітав, чистити зуби не варт.

З чого краса постає, те саме по собі — некрасиве:

   Не у роботі самій — в виробі бачиш красу.

Що подивляєм тепер, на чому підпис Мирона, —

[220]   Спершу це, ще до лиття, — бронзи безликої шмат.

Золото плавлять, кують, тоді лише — перстень із нього.

   Ваше коштовне вбрання — вовною, брудом було.

Мармур був, брила, а вже — Венера викручує-сушить

   (Ось на що здатний різець!) мокре волосся своє{233}.

Так от і ти чепурись (коханець хай думає: «Спить ще»),

   Врешті, такою постань, мовби з картини зійшла!

Нащо б то знати мені, що за блиск на твоєму обличчі?

   Спальню свою — на замок: ще ж не закінчено