Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Є такі речі, що чоловікам і не личило б знати,

[230]   Не приховали б ви їх — нам неприємні були б.

Золотом сяє, в скульптурах, театр, а глянеш пильніше —

   Дерево це й золоте, дуже тонке, покриття.

Близько до них підійти, поки ще не готові, не можна, —

   Й ви без сторонніх очей вроду плекайте свою.

Що ж до волосся, тут навпаки: розчісуйся будь-де,

   Хай собі в’ється воно, вільно, в усіх на виду.

Головно — не гарячкуй, не змушуй служку раз по раз

   То розплітати його, то заплітати ізнов.

Служки не кривдь. Не одна ж їй до крові подряпає лиця,

[240]   Голкою руку штрикне, сповнена гніву й злоби.

Й та їй на голові, хоч клене, — укладає волосся:

   Рясно на зачісці тій, краплями, — сльози і кров.

Обмаль волосся — то, мов у храмі, при Добрій Богині{234},

   Сторожа став і наводь лад на своїй голові.

Тямлю, звістили одній, що прийшов я; поспіхом вийшла,

   Бачу: на голові — штучне волосся… навпак.

На ворогів заклятих нехай, на дрімучих парфянок

   А не на римських жінок сором спадає такий!

Що то за бик, коли рогів нема? Що за луг — без травиці?

[250]   Гай — без листків, голова — без волосини на ній?

Втім, не Семелу, не Леду я вчу, не ту, що з Сідону{235}

   Ген через моря глибінь начебто бик її віз,

І не Єлену, яку Менелай заповзявсь відібрати

   Від крадія-пастуха (кожен з них знав, що робив!) —

Є кого вчити в нас: юрми дівчат — і гарненькі, й не дуже,

   Більшість, до слова кажу, гірша од меншості й тут.

Гарним ані настанов, ні науки не треба, бо їхній

   Посаг — це гарність, вона ж — сильна сама по собі.

Море ясне — спокійний плавець, а коли спохмурніє —

[260]   Вміння і засоби всі враз він пускає у хід.

Ледве чи є десь без вади лице. Ти й плямку найменшу

   Від чоловічих очей, як тільки можеш, ховай!

Куца — сиди, щоб тебе за сидячу, як станеш, не мали;

   Нижча від куцої ти — гостя на ложі стрічай.

А щоб на око він, поки лежиш, не визначив зросту,

   Спритно на ноги собі ще й покривало накинь.

Вільний — для надто худих я радив би одяг; так само

   Вільно й накидка нехай їм опадає з плечей.

Надто бліда до рум’ян хай вдається; а для смаглявих,

[270]   Щоб відбілили себе, риба на Фаросі є.

Недосконалу стопу білосніжне взуття хай ховає,

   Ніжку худу — ремінцем аж до колін обвивай.

Прикру нерівність плечей підправить подушечок пара,

   Грудям пласким повноти кругла пов’язка додасть.

Пальці не дуже тонкі, не надто гладкі в тебе нігті? —

   Менше руками собі в бесіді допомагай.

Запах із рота важкий — натще розмовляти не квапся,

   Від чоловіка тоді краще вже одаль тримайсь.

Зуб почорнів? Чи більший котрийсь? Чи вибився з ряду? —

[280]   Не усміхайся, бо цим — тільки нашкодиш собі.

Сміх, вір не вір, у жінок — це теж поважна наука:

   Ще ж і корисна, бо й сміх — теж якась частка краси.

Смійтеся, злегка лише, щоб дві ямочки грали на щічках,

   Нижня губа щоб ледь-ледь верхніх торкалась зубів.

Смійтесь, отже, не так, щоб живіт од сміху стрясало, —

   Хай по-жіночому сміх — солодко, ніжно бринить.

Деяких так бере сміх, що аж губи їм викривляє,

   Інших — трясе, от і знай: плач то у них, а чи сміх.

Ще у якоїсь сміх — наче скрик: при жорні, буває,

[290]   Знуджена колом іти, так-от ослиця ревне.

Далі наука й плачем зайнялась: уже й плачемо гарно —

   Знаємо місце і час, спосіб і міру плачу.

Мало того! Велимо, щоб язик на тій чи на іншій

   Літері мов спотикавсь, як у дитини бува:

Знадою й вада стає: одне якесь слово чи інше

   Гірше, ніж досі могли, ми вимовляти вчимось.

От і бери усе те, раз воно помічне, до уваги.

   Ще одне, теж помічне: вчись і жіночій ході.

Зваба і в ній немала: чи когось прихилиш до себе,

[300]   Чи, навпаки, відштовхнеш, — вирішить саме хода.

М’яко ступає одна, погойдує стегнами звабно,

   Туніка складками вслід — наче та хвиля морська.

А під тією аж стогне земля: мов червонощока

   Повна умбрійська жона кроком сягнистим іде.

Міра вирішує все: тут селюцтво, а там щось аж надто

   Витонкле. Ще раз кажу: міра вирішує все.

Плечеко ліве твоє, пам’ятай, хай оголеним буде

   І, що важливо, — й руки, лівої, не прикривай.

Надто, коли білосніжна вона: з цілунком, бувало,

[310]   Я до такого плеча не один раз припадав!

Моря потвори, Сирени, були, що дзвінким своїм співом

   Судна спиняти могли, хоч би які там прудкі.

Парость Сізіфа Улісс мало пут не порвав на їх голос —

   Іншим він вуха тоді воском, хитрун, заліпив.

Часто лиш голос один — найбільша зваба жіноча,

   І невродлива, бува, — голосом гору бере!

То переспівуйте ви в мармурових театрах почуте,

   То на єгипетський лад пісеньку снуйте легку.

Хто між моїх учениць — беріться до гри на кітарі:

[320]   В лівій — вона, гомінка, паличка — в правій руці.

Скелі зворушував, і хижаків, і води підземні,

   І триголового пса лірник родопський — Орфей.

Камені клались самі, правий меснику неньки своєї{236},

   Чуючи ліру твою, — й мури фіванські росли.

Й рибу німу Аріон — у давній переказ повірмо —

   Струнами