Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

class="stanza">

Втім, у науці своїй аж таких висот не сягаю,

   Та й над суденцем моїм — чи не найменше з вітрил.

Я — пустотливих наставник утіх, легкого кохання:

   Як про те дбати жінкам, щоб їх любили, — повчу.

Жінка ні стріл, ні жагучих огнів відбивати не звикла,

[30]   Зброя ця чоловіків рідше, скажу я, разить.

Йдуть на обман частіше вони, а не ніжні дівчата —

   Так от тобі, нашвидку, й не звинуватити їх.

Чей же колхідянку зрадив Ясон, дітей своїх матір, —

   Іншу в обійми свої, клятвопорушник, узяв.

Ну, а Тесей? Через нього сама, в чужині, Аріадна

   Ледь що не стала, журна, здобиччю чайок морських.

А запитай, чому Дев’ять доріг{225}, чому така назва, —

   «Тут за Філлідою гай, — скажуть, — тужив, осипавсь».

Гість твій (вершина чеснот!) лишив тобі меч свій, Дідоно,

[40]   Й смерті причиною став — от як за ласки сплатив!

Що вас згубило? Скажу: любили ви не по-мистецьки, —

   Тільки мистецька любов не пригасає, тривка.

Й далі б любили не так, та сама Кітерея веліла,

   Враз об’явившись мені, вчити вас і додала:

«Чим то на кривду таку дівчата й жінки заслужили,

   Щоб, безоружні, ішли в руки оружним мужам?

Дві твої книги чоловіків знавцями зробили

   Справи своєї, тепер — виготуй зброю жінкам!

Хто так неславив, згадай, Менелая жону{226}, той потому

[50]   Їй же хвалу проспівав на щасливішій струні.

Ніжних дівчат (бо хто ж, як не ти?) якщо порятуєш —

   Буде тобі все життя гарна віддяка од них».

Мовивши, з мирту листок (волосся миртом вінчала)

   Й декілька ягід мені, всміхнена мило, дала.

Щойно отримав той дар — божество мене осінило,

   Вишній етер заяснів, з серця звалився тягар.

Поки цей дар у мені — до науки беріться, дівчата:

   Цноти, законів і прав не переступите ви!

Думайте вже відтепер, що й вас очікує старість, —

[60]   Хай ні хвилина життя вам надарма не спливе!

Поки ще можна, допоки літа іще повносилі —

   Бавтеся! Хутко пливуть, гейби рікою, роки.

Збігла хвиля — і вже, пливкої, не повернути,

   Збігла година — і вже, бистрій, нема вороття.

Часу, гляди, не марнуй: час прудкою збігає стопою,

   Завтрашнє — все ж не таке, як учорашнє, добро.

Де засірів чагарник, там учора я бачив фіалки,

   Вчора ще з терня того квіти я рвав для вінка.

Нині коханця з порога женеш, а завтра, а завтра —

[70]   В ліжку, самотній, старій, холодно буде тобі.

Жоден гуляка нічний не загримає вже в твої двері,

   А на порозі рясних вранці не знайдеш троянд.

Скоро, ой, скоро врода твоя пригасне у зморшках,

   Барву обличчя твого наче морозом приб’є!

А сивина (те пасмо, мовляв, у мене з дитинства)

   Вибілить голову всю, не омине й волоска.

Змії зі шкірою враз — і старість свою полишають,

   Олені — роги нові, щоб не старіти, беруть,

Нам же — онови нема. Зривайте красу ще квітучу:

[80]   В порох щоб не осипавсь так і не зірваний цвіт.

Врешті, й пологи — до старості крок, та й нива втрачає

   З року на рік, по жнивах, краплю своєї снаги.

Не червоній через Ендіміона латмійського, Люно;

   Зоре світанкова, й ти — через Кефала свого!

А Кітерея? (Вона ж — і Гармонії мати, й Енея)

   Тужить по нинішній день: бачить Адоніса кров.

Приклад беріть, умирущі, з богинь — невмирущого роду:

   Не відмовляйте мужам — хай посмакують утіх!

Може, одурять? А втрата яка? Що ваше — те з вами:

[90]   Тисяча хай почерпне — й краплі не втратите ви.

З часом і крицю зітреш; від ужитку тоншає кремінь,

   Не убуває ж того, що насолоду дає!

Хто б то, скажи, боронив — вогонь од вогню запалити?

   Хто б у цебрі зберігав безмір морської води?

Втім: «Так негарно!» — може, котрась дорікне ласунові, —

   Моря не скривдиш, кажу, скільки його не черпай.

Не до розпусти хилю, кажу лише втрат не лякатись:

   Ваші солодкі дари вільні від будь-яких втрат!

Поки ще в гавані я — легкого нам подуву досить;

[100]   Далі тугіші вітри гнатимуть наше судно.

Я із плекання почну. Як плекаєш — лоза виноградна

   Добре вино видає, нива — пшеницю гінку.

Врода — це ласка богів. Чи багато красою своєю

   Хвалиться? Ні, бо не всім вділено дару цього.

Врода хоче дбання. Не поможе й врода недбалій,

   Хоч би обличчям була рівна Венері самій.

Скажеш: колись не так, як тепер, чепурились дівчата —

   Й чоловіки — відповім — не чепурились тоді.

Що й Андромаха сама груботкану сорочку носила —

[110]   Дива нема: її муж — грубим воякою був.

Як хорошилася б ти для Аянта, який прикривався

   Шкурами з семи биків — вежоподібним щитом?

Рим, неотеса колись і простак, — нині золотом сяє:

   Ставши над світом усім, світу багатства посів.

На Капітолій поглянь, на нинішній і — на колишній:

   Скажеш, що інший над ним правив Юпітер тоді.

Курія в нинішній день — високого збору достойна,

   Ну, а за Тація — хмиз правив за крівлю низьку.

Де височать і для Феба й вождів наших пишні будівлі,

[120]   Чи не паслися, було, звиклі до плуга воли?

Інші хай хвалять суворий той вік! Себе ж я вітаю

   З нинішнім: люба мені нинішня Риму хода!

І не тому, що податливе золото з надр добувають,

   Що кораблями везуть пурпур із дальніх країв,

І що під кайлом, багаті на мармур, нижчають гори,

   І що стихії морській ставимо нині чоло, —

А лиш тому, що життя стало тоншим, що у минуле,