Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Сприт у тих справах — у старших жінок і, що найцінніше, —

   Досвід, наставник усіх, де які є лиш, мистецтв.

Навіть перебіг років чепурінням вони сповільняють —

   Хочуть і в віці бабусь юними бути на вид.

Лиш забажай — і на сотні ладів тебе стануть кохати,

[680]   Вигадці їхній, повір, заздрити може й маляр!

Щоб насолоди сягти, не треба таким заохоти:

   Тут як йому, так і їй — рівна слугує жага.

Бридко й лягати, коли лиш один розкошує в постелі

   (Ось чому я не вдаюсь до хлопчаків по любов).

Бридко, як жінка до рук лиш томý йде, що так воно треба,

   Й, холодно віддаючись, — подумки вовну пряде.

Втіха — з обов’язку?.. Ні, забава така не для мене!

   Ані від кого мені послуг не треба таких!

Слухати любо зате, як вона розкошує-шепоче,

[690]   Як зупиняє мене — не поспішай так, мовляв.

Любо дивитись у розпал жаги подоланій в очі —

   Хоч і подолана, все ж — мляво пручається ще.

Не для зеленої юні дала ті розкоші природа:

   Виповниш сім п’ятиліть — будеш готовий до них.

Квапишся — пий молоде, а мені — що за консулів давніх

   В амфори влите було, — зрілого дайте вина!

Тільки розлогий платан — од пекучого Феба схорона,

   Щойно проросла трава — коле у босу стопу.

Чи Герміоні першість оддав би ти, а не Єлені?

[700]   Горгу{217} б хіба подивляв більше, ніж матір її?

Тож дочекавшись утіх, що дарує нам пізня Венера,

   Будуть тобі до смаку щонайсолодші плоди!

Втім, їх уже прийняло, заодно з ними, ложе коханців:

   Музо, не входьмо туди! Перед дверми зупинись!

Самі собою слова без твого надихання пливтимуть

   І бездіяльною там ліва не буде рука:

Знатимуть пальці й самі, куди їм сягати, куди там

   Потайки стріли свої хитрий пускає Амур.

Із Андромахою бавився так і Гектор могутній —

[710]   Не на одній лиш війні користь од нього була.

Так і могутній Ахілл, обіймаючи бранку Лірнеську,

   Втомлений боєм, м’яке ложе любовне гнітив.

Пестив тебе, Брісеїдо, а ти — його рук не сахалась,

   Хоч їх не раз він в бою кров’ю фрігійців багрив!

Може, грайливо й сама ти до них, незборних, тяглася,

   Щойно до любощів хіть заполонила тебе.

Тільки не квапся, гляди: Венери діла — неквапливі,

   Звільна, по крокові крок до насолоди іди!

Знайдеш місця, до яких дає радо жінка торкатись, —

[720]   От і торкайся до них, соромом те не вважай!

Скоро у любки в очах мов огні перелітні помітиш:

   Так на тремтливій воді зблискує сонце, бува.

Далі — і схлипи, й жалі, і шепоти милі, й зітхання,

   Й ті, що співзвучні тій грі, ніжні, солодкі слова.

Лиш на вітрилах тугих не жени ти поперед неї,

   А піде швидше вона — й ти поспіши навздогін.

Разом ідіть до мети! Впадете водночáс у знемозі —

   То привітайте себе: повною втіха була!

Так і веди борозну, коли спокій, коли небезпека

[730]   Не підганяє тебе: швидше-но, швидше, мовляв.

А коли так — ну що ж, налягай тоді на всі весла

   І не жалій скакуна — чвалом пусти, приострож!

Ось і праці кінець! Подай мені, вдячне юнацтво,

   Пальму й чоло увінчай з мирту пахучим вінком!

Як Подалірій цілителем був, порятунком данайців,

   Як Еакід — кулаком, Нестор — брав мовою верх,

Даром пророцтва — Калхант, а списом — син Теламона,

   Віжками — Автомедонт, так я в любові мастак!

Шану складіть мені, чоловіки, своєму співцеві,

[740]   Світом із уст у вуста ймення моє хай летить!

Гарну я вклав вам до рук, як Вулкан — Ахіллові, зброю:

   Як володів нею він, так покажіть ви й себе!

Хто ж амазонку звоює мечем моїм, хай на трофеях

   Напис залишить такий: «Учнем Назона я був».

Ще ж і дівчатам (прохають мене) подам настанови.

   Ще одну книгу — для вас, ніжні, писатиму я!

Книга третя

На амазонок данайців я вів, тепер амазонкам,

   Пентесілає{218}, твоїм зброю вкладаю до рук.

Рівні щоб сили були! Про звитягу подбає Діона

   Й той, хто над світом усім пурхати звик — її син.

Якось негоже іти оружним — на безоружних,

   Так ото перемогти — чи не ганьба це, мужі?

Хтось, може, скаже на те: «Змії додавати отрути?

   До безборонних овець хижу вовчицю вести?»

Ти, бач, провину чиюсь — на всіх жінок виливаєш:

[10]   Кожну за вчинки її так поцінуй або так.

Ганить Єлену молодший Атрід, а сестру, Клітемнестру,

   Старший{219}; і право на це мають обидва брати.

Через Талая дочку, Еріфілу, нащадок Еклея{220}

   В темінь Аїда, живий, в’їхав на конях живих.

А Пенелопу згадай: свого мужа, що два п’ятиліття

   Бився, а два — мандрував, чесно чекала вона.

А Філакіда жона{221}? Хіба ж не вона передчасно

   За чоловіком своїм, кажуть, в могилу зійшла?

Й Феретіада{222} жона, щоб муж міг уникнути смерті,

[20]   В темінь Аїда й вона не завагалась зійти.

«Ось я, візьми, Капанею, мене! Поєднаймося прахом!»

   Кинулась, мовивши так, Іфіса донька{223} в огонь.

Мужність{224} — це жінка, зауваж: жіноче ім’я в неї, одяг —

   От і сприяє жінкам — в тому нема дивини.