Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

побачив Вулкан, що виробляє жона.

Приклад лихий ти, Світоче, дав: вона ж за мовчанку

   Ой, яку щедру б могла скласти подяку тобі!

Ну, а тим часом Вулкан і над ложем, і довкола нього

   Сіті розставив тонкі, що й не угледіти їх —

І мов на Лемнос подавсь. А закохані — хутко до ложа,

[580]   Як умовлялись, та вмить — голі, вже в сітях цупких.

Свідків скликає Вулкан… А було на що подивитись!

   Кажуть, Венера ледь-ледь волі сльозам не дала.

Ні то лиця затулить, ні частин соромітних прикрити:

   Й пальцями їм ворухнуть сіті тонкі не дали.

Хтось із присутніх на жарт: «Раз тобі, наймогутніший Марсе,

   Пута ті надто важкі — радо тебе підміню!»

Тільки тебе вчув, Нептуне, Вулкан — увільнив їх із сіті.

   Марс до фракійців чкурнув, та — подалася на Паф.

Бачиш, Вулкане, провину свою? Раніше кохались

[590]   Нишком, а в наші часи — все тут тобі на виду.

Втім, ти за голову, кажуть, не раз після того хапався:

   Що наробило, мовляв, кляте моє ремесло!

Й ви на таке не ідіть! Упіймавшись, Венера не зичить

   Іншим такої ж біди — голими в сіті лежать.

Тож на суперника пастки не став і не перехоплюй

   Вісників тихих його — писаних потай листів.

Хай перехоплюють чоловіки, якщо того хочуть, —

   Ті, хто робитиме це правом вогню і води{212}.

Тут, уже вкотре кажу, про дозволені йдеться утіхи —

[600]   Не для поважних жінок вірші грайливі сную!

Хто про Церерин обряд повідатиме темному люду?

   Хто розголосить пісні самофракійських жерців{213}?

То не найвища з чеснот — язика за зубами тримати,

   А про таємне плескать — ницість найнижча таки.

Тож по заслузі Тантал-балакун умліває від спраги,

   Хоч у воді, — й не сягне з гілки рясної плодів!

Надто Венера велить її таїнства всім шанувати —

   Хто язикатий, тому краще до неї не йти!

Хоч не у скрині лежить обрядове начиння Венери,

[610]   Хоч ошалілі жерці лунко в кімвали не б’ють,

Все, їй належне, однак, — у життя щоденного плині,

   Все — поміж нас, але так, щоб на очах не було.

Навіть Венера, як одяг зніма, то відводить лівицю

   Й, ледь повернувши її, сором приховує свій.

Тільки тварина будь-де, на виду, годить своїй хіті —

   Дівчина, бачачи це, в землю потуплює зір.

Наші ж утіхи — це спальні півтінь, зачинені двері

   І покривало тонке: голі ж ми не лежимо.

Тож як не темряви ми, то хоч тіні шукаєм легкої,

[620]   Щоб не так світло було, як серед білого дня.

Навіть, коли у спеку чи дощ, не знаючи крівлі,

   Люд під дубами ховавсь і жолудями жививсь, —

Навіть тоді у печерах, гаях, а не просто неба,

   Хіть вдовольняли свою: сором-бо чули й тоді.

Нині — на всі вітри про нічні трубимо наші гульби,

   Нині ми за похвалу будь-яку плату б дали.

Годі таку віднайти, на яку б не міг ти кивнути

   Будь-кому не без хвальби: «Й ця он моєю була!»

Пальцем, куди б не ступив, норовиш одразу вказати,

[630]   Тільки б когось у ганьбу та у неславу ввести.

Мало того! От набреше, бува, з чого сам би сміявся:

   Всеньке жіноцтво, мовляв, сам перепробував я!

Тілом не поласувáв, то ім’я зачепить, тоді вже

   Навіть про цноту саму слава лиха поповзе.

Йди тепер і зачиняй, ненависний стороже, двері

   Хоч і на сотню замків — не допоможуть замки:

Ласощів підлий ловець чутки брудні розпускає:

   Он як то легко, мовляв, меду і я тут лизнув!

Ми ж і про справжню любов хіба слівце яке зроним,

[640]   А щодо втіх, то на них — мовчанки вірна печать.

Остерігайсь над усе якусь ваду зауважити в любки{214}!

   Вдай, що не бачиш, — і це піде на користь тобі.

Чи дорікав крилоногий герой{215} Андромеді за те, що

   Личко її чарівне надто вже смагле було?

Ще Андромаху візьми: зависокою всім видавалась —

   Гектор її лиш один просто стрункою вважав.

Не до смаку щось? Дарма! Ти звикай, а час — допоможе:

   Лиш на початку любов пильно зауважує все.

Поки із стовбуром ще не з’єдналась прищеплена гілка,

[650]   Навіть легкий вітерець може зламати її.

Та незабаром вона й буревію опертися зможе,

   Дереву свіжу снагу, з ним поєднавшись, дає.

Так день при дневі меншає вад у любки твоєї:

   Що неприємним було — згодом не є вже таким.

Запах бичачої шкіри, скажім, гидкий на початку,

   Всоте понюхай її — запаху наче й нема.

Вади ще й назвами прихороши: у дівчини шкіра,

   Мов іллірійська смола, — буде «смаглявка» тобі;

Зизу — Венерою зви; світлооку — Мінервою; стонклу,

[660]   Наче та тріска, худу — тут же стрункою назви;

Звинною — надто низьку; повненькою — добру товстуху:

   Що якій ваді близьке, тим і приховуй її.

Не дізнавайся про вік, не питай, при якому родилась

   Консулі{216}: хай цьому лік цензор суворий веде,

Надто, коли відцвіла, коли сивий вискубує волос,

   Сивої вісник зими (вéсни — позаду уже).

Втім, ні цього, юнаки, не цурайтесь, ні старшого віку:

   Ця нива жниво дає, цю — засівати пора.

Поки снага молода — підставляйте труднощам плечі:

[670]   Кроком нечутним ось-ось старість підступить сумна.

Тож або море — веслом, або ниву крайте залізом,

   Чи до гартованих рук зброю жорстоку беріть,

Чи свого тіла снагу, всі труди оддавайте жіноцтву:

   Діло це теж бойове, здобич і тут чимала!