Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

class="v">   Довго не знався ніхто в тому блуканні з ніким.

Кажуть, що хіть ті серця, такі іще грубі, зм’якшила:

   Жінка й при ній чоловік разом на ложе лягли.

Що їм робити удвох — без наставника знали: Венера

[480]   Ще без мистецтва в той час діло вершила своє.

Птаха до птахи летить; із ким собі втіхи шукати,

   З ким поєднати любов, знає і риба в воді;

Сарна за оленем йде; змія — до змії підповзає;

   Лащиться сука до пса, поки не зчепиться з ним.

Рада вівця барану, під биком розкошує корова,

   Цапа, дарма, що смердить, хоче кирпата коза.

Шал розпікає кобил: хай яка далечінь поміж ними,

   Хай там ріка на шляху — мчать вони до жеребців.

Отже, розгніваній дай і ти сильнодіючий засіб —

[490]   Він — тільки він один! — тут же полегшує біль;

І не зрівняються з ним Махаонові{210} ліки: той засіб,

   Скільки собі не стрибай — вмить оправдає тебе.

Поки таке я снував, Аполлон, бачу, — переді мною:

   Ліру узяв золоту, пальцем струну колихнув.

Гілка лаврова — в руці, на священних кучерях бога —

   З лавру вінець; наяву віщого бачу співця —

Й чую: «Наставнику, — так він почав, — легкої любові,

   Швидше до храму мого{211} гурт своїх учнів веди:

Є там, на різні лади геть усюди знаний у світі

[500]   Напис, що каже усім спершу пізнати себе.

Хто ж пізнáє себе, лиш той буде з глуздом любити

   Й діла шукати собі лиш до своєї снаги.

Видався вродою хтось — нехай і пишається нею,

   Шкіра у кого, мов шовк, — хай не ховає плеча.

Хто ж до розмови меткий, тому й мовчати не треба,

   Гарно співаєш — співай, гарно вино п’єш — то пий!

Лиш, коли бесіда йде, — погамуй своє красномовство,

   Лиш, коли бракне ума, віршів своїх не читай!»

Так напоумлював Феб, учімось у вчителя — Феба:

[510]   Що то була б за пиха — віри не йняти богам!

Тож, хто уміло кохатиме, той — перемогу здобуде,

   Той із мистецтва мого, що забажав, — почерпне.

Втім, що взяла борозна, — не всякчас оддає вона сповна,

   Суднам не завше в путі віє вітрець ходовий.

Доля й коханця часто смутить, а рідше — втішає,

   Отже, до випроб важких нині вже дух свій готуй.

Скільки зайців на Афонській горі, скільки бджіл є на Гиблі,

   Скільки на сизім гіллі, милім Палладі, плодів,

На узбережжі — скойок, повір, — стільки горя в любові:

[520]   Стріли, що зранюють нас, вістрям умочені в жовч.

«Дома нема її», — скажуть тобі, — хоч її краєм ока

   Вгледиш, та вір, що нема, власному оку — не вір!

Ніч обіцяла тобі, а цілуєш — зачинені двері…

   Що ж, де стоїш, там до сну, брудно-не-брудно, лягай.

Кине й служниця-брехунка тобі: «А що це за пройда

   Нам оббиває поріг, людям ступити не дасть?» —

Що ж, і зухвалу вітай та навіть зачинені двері,

   Знявши вінок із чола, — ружами ти прибери!

Схоче впустити — ввійди; не захоче — йди собі з богом:

[530]   Чемний не стане, затям, надокучати комусь.

«Що за настира такий!» — чи таке ти хочеш почути?

   Май терпеливість: не вік дертиме носа вона!

І не вважай за ганьбу її лайку, поличник від неї, —

   Ні, ти їй ніжки цілуй, ніжки натомість цілуй!

Що на дрібному барюсь? Високого дух вимагає,

   Тож про високе почну — слухай же, люде, співця!

Крок на крутизну роблю: круте — то мужності школа,

   Стежка мистецтва мого теж не по рівнім веде.

Хай не хвилює суперник тебе — і твоя перемога,

[540]   І переможцем таки ввійдеш в Юпітера храм.

Ні, то не смертний говорить тобі, а дуб у Додоні:

   Це у мистецтві моїм — перша з усіх настанов.

Іншим моргає? Дарма! Шле листи? Не читай. Не випитуй,

   Звідки прийшла чи куди, причепурившись, іде.

Навіть законній жоні чоловік дозволяє подібне,

   А в допомогу йому — спільник наш, ніжний бог сну.

В цьому мистецтві, щиро кажу, не дійшов я вершини —

   Сам я в науці своїй (що тут поробиш?) слабкий.

Чи при мені коханій моїй хтось міг би моргати,

[550]   Я ж, зауваживши те, гнівові волі б не дав?

Муж її поцілував — і вже я їй тим дорікаю…

   Так то я, бачиш, люблю — чистий тобі грубіян!

Ось чим не раз я шкодив собі! Більше розуму в того,

   Хто не цікавиться тим, ходять до неї чи ні.

Краще й не знати того: що приховує — хай буде в тіні,

   Бо, як зізнається раз, — не червонітиме вже.

Тож не спішіть, юнаки, на гарячому подруг ловити:

   Хай попустують собі й вірять, що ми — лопухи!

В пійманих кріпне любов: коли їх застукати разом —

[560]   Разом ітимуть вони й далі своїм манівцем.

Оповідь є, що не сходить із уст усіх жителів неба,

   Як хитромудро Вулкан Марса й Венеру впіймав.

Марс, коли розум йому засліпила Венера жагою,

   З грізного бога війни — ніжним закоханим став.

Тут же й богиня сама (хто б то міг ласками їй дорівняти?)

   Войовникові без слів, без дорікань піддалась.

Як же то, кажуть, глумилась вона, пустунка, над мужем:

   Грубі долоні (коваль!), ще й на додачу — кульга!

Часто при Марсові, наче Вулкан, сама кутильгала,

[570]   Врода з грайливістю їй — як же були до лиця!

Ласки свої лиш спочатку вони в таємниці тримали,

   Тільки спочатку їх блуд ще зарум’янитись міг.

Сонце викрило їх (та хто б одурити міг Сонце?) —

   Й тут же