Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

— лютості образ живий.

Що їй вогонь, що їй меч? Усяку повагу забувши,

[380]   Рине, немовби сам Вакх рогом ударив її{204}.

Зраджений шлюб і ложа ганьбу помстила на власних

   Дітях, невинних синах, грізна Колхіди дочка{205}.

Ластівка{206} — другий зразок материнської люті сліпої:

   Цятка на грудях її — крові синівської знак.

Ось що руйнує любов, розриває усталені узи,

   Ось чому цей манівець — не для обачних мужів.

Втім (хай боронять боги!), не велю в одній лиш кохатись:

   Навіть у шлюбі на це, думаю, не спромогтись.

Бавтесь, але — крадькома, пам’ятайте про соромливість:

[390]   Меду лизнути вдалось — не похваляйтеся цим.

Не обдаровуй одну на очах таки в іншої любки,

   Часу для скоків своїх сталого не визначай.

А щоб у знанім кутку на гарячім тебе не застали —

   Щораз для різних забав — різні місця обирай.

Що написав — уважно проглянь: читаючи, жінка

   Якось відчитує й те, що поза межами слів.

Рану — раною мстить і кривдою — кривду Венера:

   Прикрості завдано їй — прикрістю і віддає.

Вірним одній був Атрід — була й жона його чиста;

[400]   Схибив — пішла на лихе через ту хибу й вона.

Чула ж бо те, що Хріс, хоча і стрічку священну

   Й лавр у руці мав, а все ж марно благав за дочку.

І про твої вона чула жалі, полонянко Лірнеська,

   Й про сороміцьке — все те, що відтягало війну.

Втім, про це чула лишень, а бачила — доньку Пріама:

   Хто переміг, той — ганьба! — здобиччю здобичі став.

Сина Тієста{207} до серця тоді допустила й до ложа —

   Так і помстилась вона за неприхований блуд.

Як не приховуй, а що учинив — спливе на поверхню,

[410]   Ти ж, хоча б і спливло, — не зізнавайся у тім.

І не підлещуйсь тоді, ані не принижуйся надто —

   Сам себе зрадиш: «Ага, знову вподобав якусь!».

От лиш снаги не жалій, бо мир — у жагучих обіймах:

   Тільки у ложі, затям, згладиш провину свою.

Дехто порадить чабер або ще якесь зілля шкідливе —

   Я ж запевняю: всім цим тільки затруїш себе.

Перцю не змішуй також із насінням жалкої кропиви,

   Цвіту ромашки в вині теж не настоюй дарма.

Та, що затінений Ерік посіла{208}, не хоче, щоб так ось

[420]   Грубо схиляти когось до щонайтонших утіх.

Ну, а часник із Мегар Алкатоєвих — можна вживати

   Й з наших городців траву, що розворушує хіть,

Яйця й гіметський{209} мед, а ще — із сосон колючих,

   Мовби горішки, плоди, що на краєчках гілок.

Та чи тобі, Ерато, — ти ж учена — вдаватись до чарів?

   Тож на вторований шлях біг колісниці зверну.

Досі я вчив, як од любки тобі свої скоки ховати,

   Зараз — як напоказ їх виставляти, повчу.

Жарт це, гадаєш? Та ні! Й судно не одні і ті ж самі

[430]   Ловить вітрилом вітри, морем верстаючи путь.

То дме фракійський Борей, то Евр, бува, налітає,

   Іноді Нот дощовий, іноді — теплий Зефір.

А на візницю поглянь: то попустить віжки, то вміло

   Коней, що чвалом ішли, ними вгамовує він.

Є між красунь і такі, що й вірність їм набридає:

   Іншої в тебе нема — то пригасає любов.

Мовби пересит чує душа, коли все йде щасливо,

   Й дива нема: у добрі міри пильнує не всяк.

Навіть неситий вогонь час од часу відпочиває,

[440]   Наче прилігши; над ним — попіл сивіє тремкий.

Сірку наблизиш, однак, — і знову зрине пригасле

   Полум’я, знову довкіл ясністю повнить усе.

В спокої так і душа: не тривожиш — мов завмирає;

   Крицею раз лиш кресни — й знову любов палахне.

Хай через тебе тремтить, підживляй вогонь її серця,

   Хай — лише привід даси — з ревнощів блідне вона.

Хто б то зрівнявся у щасті із тим, через кого кохана

   В кривді не раз і не два з болем у серці зітхне,

Лиш про невірність почує твою, через кого рум’яне

[450]   Зблідне обличчя умить, голос умить пропаде?

Я залюбки був би тим, кому рве вона в гніві волосся

   Й нігтями, впавши у шал, цілить в обличчя; кого,

Щойно побачить, — і в плач, і тим, урешті, без кого,

   Хоч би хотіла, однак, жити б ніяк не могла.

А запитаєш мене, чи довго їй так побиватись, —

   Ні, бо задавнений гнів — то вже одна чорнота.

Ти приголуб її, білу обвий їй шию руками,

   Ніжно на грудях своїх схлипи гіркі заспокій.

Сльози любов’ю вгамуй, любов’ю — осолоди їх.

[460]   Так і відновиться мир, так і розвіється гнів.

Буде впиратися — хай! Уся аж скипатиме — хай там!

   Ложа союзом, однак, ти уласкавиш її.

Там — лише злагода, там, на ложі, зброї не місце,

   Тож і вибачливість там, де владарює любов.

Чубились щойно — а вже — голубочки, до дзьобика дзьобик,

   Любо воркують собі, ніжності мовлять слова.

Спершу був безладом світ — в одній лежало все купі:

   Зорі, моря, суходіл — не розрізнялись іще.

Потім над землями небо знялось, а твердь оточили

[470]   Води; що вкупі було — стало собою уже.

Звірів ліси прийняли, у повітря птаство знялося,

   Риби ж, одіті в луску, в води пірнули пливкі.

Плем’я людей у той час пустими блукало полями,

   Міць, не розтрачена ще, грала в кремезних тілах.

Домом був ліс для них, лігвищем — лист, поживою — трави,