Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

[280]   Як завітаєш ні з чим — вкажуть на двері тобі.

Втім, і розумниці є, та як же їх, як же їх мало!..

   Інші — тільки вдають, що із учених вони.

Тих своїм віршем хвали, як і тих, затям лише добре:

   Що б кому ти не читав — солодко, ніжно читай.

Трапитись може, котрійсь із таких даруночком будуть

   Вірші любовні твої — ночі безсонної плід.

А як корисне намислив ти щось, тоді постарайся,

   Щоб і кохана твоя теж забажала цього.

Волю комусь із своїх, із челяді, пообіцяєш —

[290]   Їй хай до ніг припаде раб твій чи служка твоя.

Хочеш карати когось чи звільнити із пут, роби так це,

   Щоб вона знову ж таки в тебе була у боргу.

Користь тобі, слава — їй; тебе не убуде від того,

   Як додаси їй пихи: ось що я можу, мовляв.

Хочеш, аби не втекла, то дбай, щоб не сумнівалась

   В тому, що тільки в одну, в неї, задивлений ти.

Пурпур із Тіру{200} на ній — усіляко вихвалюй; а з Косу —

   Коським захоплюйся теж: «Як же він личить тобі!»

В золоті вся — «Що золото, — скажеш, — супроти тебе?»,

[300]   Вовняне буде на ній — вовняне рівно ж хвали.

В туніці стане тонкій — «Запалюєш серце!» — зізнайся.

   «Не простудися лишень», — чемно на вушко шепни.

В проділ розчешеться — проділ хвали; залізо розпікши,

   Хвильок накрутить — удай, що подивляєш і те.

А танцюватиме — руки хвали, співатиме — голос.

   «Жаль, що так швидко, — зітхни, — пісеньці й танцю кінець!»

Та й саме ложе хвали, всі утіхи любовної ночі,

   Що таке миле для вас, що вас єднає, — хвали.

Хоч би й Медузу саму перевершила норовом диким, —

[310]   Чуючи шепоти ті, геть розімліє вона.

Тільки б не виказав ти, що всі похвальби ті нещирі:

   Вираз обличчя й слова мусять у парі іти.

Скрите мистецтво — кóрисна річ, а викрите — сором:

   Хто ж то (й по праву) тобі йнятиме віру відтак?..

Часто під осінь, коли, в усій красі своїй зрілій,

   Гроно виповнює рік соком червоним, коли

То, бува, захолодить, то знов, як у спеку, розморить,

   І від таких перемін тіло немов не своє, —

Хай буде в силі любка твоя, та коли вже відчує

[320]   Каверзи неба вона і прихворіє, — тоді,

Саме тоді засвідчуй усю свою ніжність до неї,

   Саме тоді засівай, жниво щоб гарне було!

І не занудься, гляди: хвороба ж — то не розвага,

   Що лиш дозволить — роби, не покладаючи рук.

І не приховуй сльози, цілуватиме — не відвертайся,

   Хай свої губи сухі змочить твоїми слізьми.

Часто вголос обіти складай і при кожній нагоді

   Сни їй розказуй свої: гарні знамення, мовляв.

Кликни служку стару: в руці тремтливій принісши

[330]   Сірку і яйця, нехай ліжко очистить, покій.

Все це — милі знакú твоєї про хвору турботи:

   Так не один зміг дійти до заповітних таблиць{201}.

Не надокуч, одначе, ти їй своїм піклуванням:

   Є ж бо і в щирім дбанні міра якась і межа.

Їсти їй не борони, до гіркого напою не змушуй —

   Тут твій суперник уже хай докладає зусиль.

Нині не той, що од берега гнав, маєш вітер ловити —

   Ні, ти на інший звертай, мірний, вітрило своє.

Ще недозріла любов, ступаючи крок, — дозріває;

[340]   Гарно її підживляй — плечі розправить вона.

Ти от боїшся бика, а телятком він був — його пестив.

   Ліг ти під тінь, де колись пагін до сонця спинавсь.

Так і ріка: спочатку — струмок, що в себе вбирає

   Води нові все й нові — саме тому, що пливе.

Хай твоя любка до тебе звика, бо звичка — то влада!

   Хоч бува й нудно, а ти — владною звичку роби!

День, а чи ніч — хай обличчя твоє постає перед нею,

   Завжди хай бачить тебе, слухає завжди — тебе.

Щойно упевнишся в тім, що подруга звикла до тебе,

[350]   Що засумує, коли раптом відійдеш кудись, —

Перепочити їй дай: відпочивши, щедрішає поле,

   Зсушена сонцем земля більше спиває дощу.

Демофоонта{202}, коли був при ній, не так сильно Філліда

   Прагнула, щойно ж відплив — і запалала вогнем.

Як же смутив Пенелопу Улісс, блукач! Як далеко,

   Лаодаміє, був твій люблений муж, Філакід{203}!..

Та ненадовго відходь: журба розвівається з часом —

   Давня минає любов, не зволікає — нова.

Поки баривсь Менелай — в обійми гарячого гостя,

[360]   Щоб не лежати самій, впала Єлена колись.

Що, Менелаю, на тебе найшло? Ти від’їхав, а дома —

   Чим же ти думав? — удвох гостя й жону залишив!

Ти голубиць боязких коршаку довіряєш, безумче?

   Повну кошару овець — вовкові-лісовику?

Не звинувачуй, однак, ні її, ані гостя: вчинив він

   Те, що й ти б учинив, що учинив би будь-хто.

Винен ти сам, бо й час для перелюбу дав їм і місце —

   Ти їй нагоду подав — і скористалась вона.

Справді-бо: мужа нема, а гість (не селюк якийсь) — побіч,

[370]   Та й страшнувато самій в спальні лежати вночі.

Що б там Атрід не казав, я знімаю з Єлени провину:

   Не змарнувала, кажу, послуги мужа свого.

Все ж ні кабан, коли псів блискавично б’є-розкидає

   Іклами на всі боки, гнівом таким не кипить,

Ані левиця, коли молоком своїх діток годує,

   Ані змія, на яку хтось ненароком ступив, —

Як паленіє жона, підстерігши блудницю на шлюбнім

   Ложі: обличчя її