Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

пливеш — течію подолаєш усяку,

   А проти хвилі плисти — марно махати веслом.

З глуздом — і тигра служити привчиш, із Нумідії лева,

   З часом навикне і бик плуга важкого тягти.

Ось Аталанту візьми нонакрійську — сама непокірність,

   А піддалася таки: муж наполегливим був.

Десь під наметом дерев свою долю і гордість дівочу

   Міланіон у сльозах, кажуть, не раз проклинав.

Сіті зрадливі не раз, їй покірний, двигав на шиї,

[190]   Ратищем гострим не раз диких разив кабанів.

З лука поцілив у нього Гілей, та прикрішої рани,

   Глибшої рани не той — інший завдав йому лук{194}.

Я ж на Менальські хребти не велю оружно спинатись,

   Ні під вагою тенет потом спливати, ані

Стріли стрічати грудьми: мистецтво моє — обережне,

   Інших наказів тобі, окрім м’яких, не даю.

Дибки стає — відступай: відступаючи, ти переможеш;

   Тільки виконуй усе, що б не жадала вона.

Ганить — за нею гани, а схвалює — схвалюй за нею;

[200]   Каже, що так, кажи «так»; «ні» — то й ти кажи «ні»;

Смішно їй — ти усміхнись, сплакне — на сльозу спроможися:

   Їй визначати, затям, вираз обличчя твого!

От вона кісточку гральну метне — промахнися зумисне,

   А промахнеться вона — їй взяти гору дозволь.

А в довгі кості йде гра — щоб вона, бува, не програла,

   «Псів» частіш викидай{195}, щоб вигравала вона.

Ну, а в «розбійники» гру розпочне — ти так роби хід свій,

   Щоб над твоїм вояком ворог брав гору скоріш.

Сам окриття з гілочок над нею старайся тримати,

[210]   Сам перед нею ступай — стежку вивільнюй в юрбі.

Стільчика їй поспіши до нош різьблених підкласти,

   З ніжки сандалі зніми чи підв’яжи їх ізнов.

Хай замерзатимеш сам, та на грудях своїх її ручки,

   Тільки-но мерзнуть вони, раз по раз відігрівай.

І не бери за ганьбу (хай ганьба, але ж насолода!),

   Хоч не прислужник ти їй, люстро держати в руці.

Хто повергав потвор, що їх мачуха{196} зла насилала,

   Хто небосхил підпирав, потім — на небо ступив,

Між іонійських дівчат із кошиком плетеним, кажуть,

[220]   Зайнятий вовною був — нитку снував, як вони.

Бачиш, як ревно служив улюбленці велет тірінфський,

   Не завагайся ж і ти взяти його за зразок!

Скаже на форум прийти — на форумі будь завчасý ще,

   Якнайскоріше приходь, якнайпізніше відходь!

А кудись інде велить — поквапся, відклавши все інше,

   І, хоч юрба на шляху, — наче на крилах лети!

А серед ночі вона, по гостині, вертатися буде —

   За супровідника будь, хай лиш гукне, за раба.

Ну, а покличе з села (кохання — не для лінивих!),

[230]   Ноги на плечі — й туди, як не дістанеш візка.

Що там надворі — дарма: чи спека, а чи снігами

   Шлях забілів — не барись, гаяти часу не смій!

В любощах — як на війні: оспалий — хай відступає!

   Наші клейноди не тим, хто боязкий, берегти.

Ночі безсонні, зими, труди, далекі дороги,

   Болісті — все тут у тих, хоч і м’яких, таборах!

Мокнути будеш не раз, як дощі насуватиме небо,

   Спатимеш, хоч і зима, просто на голій землі.

Кажуть, що й Кінтій{197}, як був пастухом у ферейця Адмета,

[240]   Спав у хатині низькій. Хто б гордувати посмів

Тим, що приємне для Феба було?.. Коли хочеш любові

   Не лиш на день, не на два — то позбувайся пихи!

А не дозволять іти по безпечній, по рівній дорозі

   І перед носом тобі брязнуть замком — не біда:

Крівля вільна зате: зісковзнувши з тієї крутизни,

   Ти у високе вікно нишком до любки пролізь.

Втішиш її: через мене життям — запишається — важив,

   Чим уже явно даси довід кохання свого.

Часто, Леандре, й ти, щоб не втратити діви своєї,

[250]   Звагу свою їй являв — перепливав Геллеспонт.

Не посоромся й служниць, котра там до неї найближча,

   Якось схилити — служниць, а чи довірених слуг.

З кожним вітайсь на ім’я (від того тебе не убуде),

   Кожному руку подай, кожному чемно вклонись.

Ще пам’ятай: в день Фортуни слузі, коли він попросить,

   Ти подарунок якийсь (не зубожієш!) зроби.

Не обійди і служниць у той день, коли в одязі вільних

   Римські рабині, було, галлів в оману ввели{198}.

Врешті, всю челядь своєю зроби, а надто важливі —

[260]   Дверник і той, певна річ, хто перед спальнею спить.

А щодо любки, то я не велю тобі витрачатись:

   Досить дрібнички, але — вміло, доречно даруй.

От зарясніє врожай, від плодів повгинаються віти —

   Хай їй хлопчина несе кошик дарунків сільських:

Щойно, мовляв, із села, хоч ти на Священній дорозі,

   Серед міської юрби все це для неї придбав.

Хай винограду подасть чи каштанів, що їх Амарілла{199}

   Так полюбляла колись (нині, бач, тонші смаки!).

Можна, скажімо, дрозда чи віночок їй гарний послати:

[270]   Доказ, що мила твоя — в тебе весь час на умі.

Так-ото спадку ловці одурюють старість самотню —

   Проклятий будь, хто дари першим звернув на лихе!

Маю повчати тебе, щоб і вірші ти слав їй солодкі?

   Тільки (біди не втаїш!) пісня не в шані тепер.

Пісню похвалить — почуєш, однак: «А де подарунок?»

   Милий їй і грубіян, тільки б на гріш не тонкий.

Нині направду — вік золотий: до посад щонайвищих

   Золото шлях прокладе, золотом купиш любов.

Хоч би в оточенні муз завітав сюди сам ти, Гомере, —