Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

щедрі на рибу ставки.

Вище у небо злинув Ікар (молоде — нерозважне),

   Батька, провідця свого, десь він лишив унизу.

Слабнуть вузли і топиться віск, бо вже ближче до сонця,

   Вітру, хоч як не махай, руки не ловлять уже.

Глянув униз із висот, озирнув ті безкраї моря —

   І від переляку день видався ніччю йому.

Воску — мов не було; не крилом б’є повітря — руками…

[90]   Де в порожнечі, однак, де тут опора яка?..

Впав він. А перед тим: «Я падаю, падаю батьку!..» —

   Й тихо: в зеленій воді вмить заніміли уста.

Батько ж (не батько уже!), нещасливий, — «Ікаре, — гукає, —

   Де, під якою з зірок, любий Ікаре, летиш?..

Де ти, де?.. Одгукнись!..» Аж пір’я угледів на хвилі…

   Тлінні кістки дав землі, морю — нетлінне ім’я{188}.

Мінос людських, як бачимо, крил не міг зупинити,

   Я ж зупинити берусь бога крилатого лет!

Дурень же, хто чаклунам гемонійським послушний, зрізає

[100]   Наріст із лоба лошат — як приворотне дання.

Щоб не вмирала любов, не поможе ні зілля Медеї,

   Ні заклинання-пісні марсів{189}-чарівників.

Кірка з Уліссом була б, а Медея — з Ясоном, та бачиш:

   Пристрасть, хоч як там чаруй, згасне поволі сама.

Марно вгощати дівчат зеленавим любовним напоєм:

   Шкодить душі той напій, розум затьмарює він.

Геть із негожим усім! Щоб любили — сам будь люб’язний!

   Вид твій, постава, краса — мало цього ще, повір.

Хоч би Ніреєм ти був, кого славив Гомер, а хоч Гілом{190},

[110]   Що при джерельній воді викрали німфи його, —

Хочеш любов зберегти й не втратити любки своєї —

   Хисту додай до краси: тіло ж — ніщо без ума.

Врода — минуще добро, з перебігом літ — убуває:

   Мить промайнула, а в ній — частка й твоєї краси.

Коротко ніжна фіалка цвіте, чи лілея, чи ружа:

   Нині аж сяє вона, завтра — одні колючки.

Так і волосся твоє ось-ось посивіє, юначе,

   Зморшки глибокі ось-ось зорють обличчя тобі.

Дух свій, опору, плекай: триваліші блага — духовні:

[120]   Дух супроводжує нас до похоронних вогнів.

Красним письменством серце своє не лінуйся живити

   Й мовами насамперед оволодіти двома{191}.

Не красунем був Улісс, але красно вмів говорити —

   І покохали його німфи дві{192}, діви морські.

Скільки разів Каліпсо з болем серця вмовляла Улісса:

   Нині, мовляв, не пора пінити море веслом.

От вона вкотре просить його розказати про Трою,

   Як вона впала, і він оповідь вкотре веде.

Стали край моря, було, й Каліпсо попросила Улісса

[130]   Про одрісійського й тут їй розказати вождя…

Прутом легеньким Улісс (був прут у руці тоді в нього)

   Що їй цікавим було, те й зобразив на піску.

«Троя, — мовив, — ось тут (накреслив мури високі),

   Тут — Сімоент, а ось це — табір мій. Поле було

(Прутом обвів); от його й окропили ми кров’ю Долона,

   Що гемонійських узявсь викрасти коней вночі.

Реза фракійського тут був намет, а по тій он дорозі

   Коней, що їх уночі викрали, я повернув».

Креслив іще не одне, та хвиля на берег набігла —

[140]   Й Трої, і Реза-вождя, й табору — мов не було.

«Хочеш, — богиня тоді, — довіритись хвилі, що, бачиш,

   Згладила махом одним стільки великих імен?»

Отже, хто б ти не був, з осторогою стався до вроди,

   Дбай про щось більше, ніж те, чим утішається зір.

Тільки люб’язність, що не кажи, може брати за серце,

   Грубість — хіба до злоби й воєн дикунських веде.

Хто б то любив коршака за дзьоб його лютий, за кігті,

   Хто б то до вовка горнувсь, що роздирає овець?

Сильця ж не ставимо на ластівок, на ніжну пташину,

[150]   Мирно під крівлями веж птах хаонійський{193} живе.

Геть же злісні сварки, язиків поєдинки дошкульні!

   Милою мовою вмій ніжну живити любов.

Сварка — мужів од жінок, а жінок — од мужів одганяє,

   Тут ані ті, ані ці не зостаються в боргу.

Втім, це жінкам до лиця, бо сварки — то посаг жіночий,

   Подруга ж, любка, нехай чує лиш ніжні слова.

Таж не закон повелів в одній обніматись постелі,

   Ні! Не закон, а любов приписи тут видає!

З ласкою в серці приходь і ласкою слух зачаровуй,

[160]   Щоб, лиш угледить тебе, аж розцвітала вона.

Не для багатих, однак, за наставника я у любові:

   Можеш платити, тоді — зайве мистецтво моє.

Де вже вчити того, хто дарунками сипле довкола!

   Тут відступаємо ми, марно змагатися тут.

Хист мій для вбогих, бо й сам, убогий, вмів я любити:

   Не подарунками, ні — віршами вабив красунь.

Ти без гроша? То обачно люби й висловлюйсь обачно,

   Стерпіти мусиш таке, чим би обуривсь багач.

Тямлю, я в гніві, було, збурив зачіску любки своєї —

[170]   Скільки-то часу пішло, щоб задобрити її!

Туніки їй я не рвав, а каже, що рвав. Що поробиш?

   За свої гроші, нову, кращу я їй відкупив.

Тож не повторюйте ви помилок свого вчителя, учні,

   А засторогою — те, щó я за них заплатив.

З парфом заводьте бої, а подругам милим даруйте

   Мир і забави, й все те, чим розкошує любов.

Може, хоч любиш її, не надто вона тебе любить —

   То не біда: почекай — запалахкоче-таки.

Гілку, щоб луком була, треба гнути вкрай обережно:

[180]   Спробуєш силу на ній — зразу й зламаєш її.

З глуздом, розсудно