Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

— Тому, мадам, що я так хочу, а я король, — холодно проказав він і пішов від неї.

Кілька хвилин вона стояла непорушно, уп’явшись невидющими очима в пагорби Чевіот за вікном. Аж ось, відчувши, що вже не сама, вона повернулася й побачила, що поруч стоїть граф Босвелл. Вони мовчки дивились одне на одного, а потім Френсіс Гепберн простягнув до неї руки. Кинувшись назустріч, вона заплакала на його вкритих оксамитом грудях. Обличчя Босвелла сіпнулось, а руки ніжно обійняли її. Коли графиня трохи заспокоїлася, він відпустив її. Підіймаючи її гоже личко вгору, він запитав:

— Що там сталося з кузеном Джеймі?

— Я повинна поступитися йому, інакше він запитає дозволу в Патрика, — тихо відповіла вона.

— Маленький покидьок! — загарчав Босвелл. — Як шкода, що королева не народила його мертвим.

— Френсісе, тихіше! — Вона затулила його рота рукою. — Сама думка про таке — це вже зрада.

Він відсунув її руку й тихо вилаявся.

— Господи, хотів би я бути чаклуном, таким, яким мене вважають! Я відрядив би кузена Джеймі до семи дияволів! Ох, люба моя, я безсилий тобі допомогти і зроду-віку не почувався таким безпорадним. — Він узяв її за плечі й подивився на графиню зверху вниз. — Якщо колись я зможу чимось зарадити тобі, лише поклич. Не забудеш? — Він витяг із камзола велику шовкову хустку й витер сльози з її обличчя.

Вона простягнула тонку руку й ніжно торкнулася його обличчя.

— Босвелле, — тихо промовила вона, — ти найкращий друг з усіх, яких я мала в житті. — Потім повернулася й пішла, залишивши його стояти в маленькій ніші біля вікна.

Френсіс Гепберн поглянув на знайомий до болю Чевіот і зітхнув. Уперше в житті він знайшов жінку, яку зміг покохати, от тільки не лише він був одружений, а й вона була заміжня. І ніби цього було мало — її ще й сам король жадав. Усвідомивши всю іронію свого становища, граф різко засміявся. Уже вкотре життя здало йому погані карти.

Розділ 21

Двір знову зручно облаштувався в Единбурзі. Настав сірий січень. Двоє старших синів Леслі також були при дворі, прислужували в родині Ендрю Леслі, графа Роуса, голови клану Леслі. Життя Кат трішки повеселішало, коли вона дістала можливість бачити принаймні двох своїх дітей.

У цей час Патрик Леслі вирішив повернутися додому перевірити, як ідуть справи, та побачитися з іншими дітьми. На відміну від його дружини, жодні офіційні обов’язки не тримали його при дворі. Катріона ж мала прислуговувати королеві. Вона відчайдушно намагалася відмовити чоловіка від поїздки, але той лише поблажливо сміявся та піддражнював її:

— Два роки тому ти воліла б краще померти, ніж поїхати додому до Ґленкірка взимку. Тепер, здається, ти пішки готова туди йти! — Цілуючи на прощання, він заспокоював її: — Голубко, я повернуся за кілька тижнів. Може, привезти із собою Бесс?

— Ні, мілорде! Цей двір не місце для юної дівчинки. — Вона поглянула на чоловіка, який сидів уже верхи на Клинку. — Будь обачний у дорозі, Патрику, і якнайшвидше повертайся до мене!

Щось у її очах на мить змусило його замислитися: може, не слід залишати її? Та, сміючись із такої думки, від якої сам собі здався дурнем, він нахилився, іще раз поцілував дружину й поїхав геть.

Цієї ночі Кат не мала прислужувати королеві, тож, діставши дозвіл, вона подалася до маєтку Ґленкірків. Король не шукав би її так далеко, маючи доступ до королеви. Наступні кілька днів графиня спала в безпеці свого власного будинку. Незабаром настала її черга ночувати в королівському передпокої, бути поруч на випадок, якщо Анні щось знадобиться, і там вона знову була захищена від короля.

Коли дні її роботи скінчилися, королева відвела її вбік.

— Я волію, люба моя Кат, щоб ви не залишали палац на ніч, коли не працюєте. Вам незручно у ваших кімнатах?

— Дуже зручно, мадам. Я виїжджаю додому, тільки щоб мої сини могли бачитися зі мною, коли їм дозволяє їхня служба.

Королева поблажливо усміхнулася.

— Ви хороша мати, Катріоно, але ви ще й фрейліна моєї опочивальні. Ми влаштовуватимемо для вас зустрічі з вашими синами, але, будь ласка, залишайтеся вночі поруч зі мною. Одного разу я прокинулася від страшного болю в скроні, а вас не було поряд, і нікому було притлумити його.

— Як забажає ваша величність. — Кат присіла в реверансі. Вона чудово розуміла, звідки насправді взялася думка про те, що їй слід залишатися в палаці.

Через кілька днів у королеви почалося місячне нездужання, і того ж вечора король з’явився в спальні графині Ґленкірка. Спочатку вона намагалася переконати його втримуватися, але він не хотів навіть нічого слухати. Король ішов на неї, а вона намагалась оборонитися, била його своїми маленькими кулачками. Для нього було розвагою підкоряти її собі, і він зробив це жорстоко, поранивши її. Вона сахалася його дотиків і ненавиділа його, затискаючи в собі відчайдушну лють, не даючи їй волю. Катріоні довелося ще чотири ночі терпіти Джеймсову увагу.

Щоранку й щовечора Кат молилася про те, щоб її чоловік якнайшвидше повернувся. Жодного дня не минало, щоб король не знайшов хоча б кілька хвилин, щоб залишитися з нею наодинці. Здавалося, що її ненависть лише посилює його задоволення.

Якось увечері, коли графиня роздягалася після вечірніх розваг, він з’явився в таємному проході. Вона стояла перед трюмо в самій білій шовковій спідниці, розчісуючи довге темно-золотаве волосся. Прослизнувши позаду неї, Джеймс однією рукою схопив її за талію, а другу поклав на округлі перса.

Кат утомлено заплющила очі, терпляче витримуючи його ненависну увагу. Вона вже усвідомлювала, що боротьба буде марною. Коли король уп’явся губами в м’яку плоть її шиї, до вух Кат долинув ледь чутний звук. Розплющивши очі, графиня побачила в трюмо відображення свого чоловіка. Його обличчя застигло від відчаю та болю.

Вона так і не згадала в наступні роки, вимовила його ім’я вголос чи просто беззвучно ворухнула губами. Однак цього було досить, щоб він прийшов до тями й проказав крижаним тоном:

— Прошу вашого вибачення, мадам. Я не знав, що ви тут розважаєтеся.

— Патрику! — вигукнула Кат. — Патрику будь ласка! — Вона вирвалася з обіймів короля й ступила кілька кроків до чоловіка.

Джеймс Стюарт дивився з-за її спини на графа Ґленкірка.

— Твоя дружина мені здається просто чарівною, кузене, і я вже якийсь час насолоджуюся її чарами. Ти хіба проти?

— Так, сір, — відповів граф, — я проти. Хоча це мені й не на користь, тим більше, що леді поводиться так слухняно. — Він повернувся