Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

у минуле. Хтозна-чому він раптом виразно пригадав, як колись малим їхав кудись у потязі. З батьками. Спогад виринув так несподівано, аж він здивувався. Потяг, і вони кудись їдуть. Йому чотири роки. Пласкі, наче вительбушені полиці зі зморщеним потертим дерматином. Продовгасті плафони світильників із розсипищем дохлих мух, що чорніють всередині. Батьки про щось говорять, а він лежить на хирлявій подушці, і потяг заколисує стукотом коліс. А потім його будить високий спів гальм. За чорними вікнами — вогні якоїсь станції. Він іще тільки вчиться читати і жадібно намагається віднайти в назві станції знайомі літери, але з тих, що там є, він знає лише «а» — найнуднішу з абетки. Він розчаровано відвертається. Батьки наче не бачать, що він прокинувся. Вони й далі поглинуті розмовою, але тепер їхній тон геть інакший. Вони сваряться.

І чому він це пригадав? До чого? Спогад був неймовірно докладний. Із тих ото, в які ти провалюєшся з головою, немов під лід. Які спалахують навіть не в голові, а навколо. Звуки, відчуття, навіть запахи…

Запахи! Андрій спохмурнів і принюхався. Тоді заплющив очі та втягнув повітря носом — дуже повільно. І справді — слабкий, ледь помітний аромат. Жодних сумнівів, що причина несподіваного провалу в минуле — саме в ньому. Так пахне поряд із потягом, так пахне в метро. Так пахнуть шпали.

— Креозот, — сказав Андрій вголос і розплющив очі.

Дивно. Він готовий був заприсягнутися, що на самому заводі нічим таким не пахло. То звідки він тут? Андрій завертів головою, намагаючись знайти джерело. Посвітив собі під ноги, звернув в одну із зал, пройшовся туди-сюди. Таке відчуття, що аромат висів у повітрі цілком рівномірною, однаковою пеленою… Мабуть, він би не звернув уваги, якби запах не розбурхав його пам’ять…

Вони їхали до Києва. У гості — святкувати новий рік. А потяг запізнювався. Сильно. І склалося так, що новий рік вони зустріли у вагоні. От тільки тато з мамою посварилися. Мама казала, що слід було брати квитки на раніше. Тато — що їхати зустрічати новий рік до маминого брата — погана ідея. Вони сердилися й не розмовляли одне з одним. Увесь вагон кричав «З новим роком!» під куранти по радіо. Андрюха дивився у вікно. Якісь люди на пероні пили шампанське і стріляли з хлопавок. І так нестерпно хотілося свята. Так сильно хотілося хоч трошечки, ледь-ледь порадіти разом з усіма. Але вони так до ранку і не озвалися одне до одного жодним словом.

Потім тато сказав: «Краще ніяк, ніж абияк». А мама відповіла: «Нічого, іншим разом». Вони лаяли залізницю й журилися, що в них украли свято. Й Андрюха теж казав «украли свято» і «нічого, іншим разом».

Мабуть, це був найгірший урок в його житті: виходило, що обґрунтований смуток краще ущербного свята. Та насправді він так не вважав. Насправді, просто вийти на перон і вигукувати разом з усіма «з новим роком», не маючи ні шампанського, ні хлопавок, — було б краще. Це було б просто чудово! Але потім через думку, що такий новий рік нормальній людині однак не потрібен, наче аж легшало. Вона означала, що вони зовсім не проґавили шанс потішитися життям, а просто зробили раціональний вибір. Правильний. Й Андрій засвоїв урок: якщо немає вагомих причин радіти, то не варто й намагатися. Іншим разом.

Так вийшло, що до наступного нового року батько не дожив…

— Знайшов тебе! — прошепотів Андрій і схилився над густою маслянистою калюжкою завбільшки з п’ятак.

Обережно торкнувся мізинцем і підніс до носа. Кивнув у відповідь на власні думки. Витер палець об стіну. Уважно обдивився всю підлогу і знайшов іще одну таку пляму. І ще. І ще. Вони були скрізь.

Якоїсь миті він помітив іще дещо: дивні гострі тіні вгорі на стіні. Андрій підвівся й витягнувся навшпиньки, майже впершись маківкою в кам’яне склепіння, й обережно провів рукою вздовж стелі. Зі стіни стирчали шляпки шурупів. Багато, через однакові проміжки.

Безсумнівно, стіни були чимсь завішені. І навряд усе це мало стосунок до заводу. Навіть не так — безсумнівно, до заводу це не мало жоднісінького стосунку.

На даху цукрового заводу стояв чоловік. Завмер у напруженій позі спостерігача, і збоку могло видатися, що він свердлить поглядом Андрія, який саме виходив через заводську браму. І що погляд цей неодмінно мусив бути ворожим, адже в місячному світлі тінь на даху справді мала зловісний вигляд. Та, зазирнувши в очі чоловікові на даху, ви б не побачили в них нічого схожого ні на злобу, ні на тепло, ні навіть на звичайну цікавість. Його очі, як і все обличчя, були намальовані жирними, грубими мазками фарби, що давно потріскалася, а де‑не-де вже й облущилась.

У густо наведених синім очах біліли бездушні цятки чоловічків. Ці дивні, неправильні очі були наче намальовані дитиною, але вигляд мали не зворушливий, а моторошний. Тому що немає нічого страхітливішого, ніж порожні, позбавлені життя очі на людському обличчі.

Коли Андрій зник між будинками, чоловік із намальованим обличчям задер голову і подивився на небо. Туди, де зовсім низько пурхала в метушливому польоті крихітна пташка, дуже схожа на звичайну вівсянку, якби, звісно, вівсянки залишались би зимувати в цих широтах.

Вона кружляла, а він обертався за крихітною тінню, наче величезний сонях. А тоді раптом схопив із даху якийсь уламок цеглини і жбурнув його в пташку з разючою люттю і точністю. У відчайдушному кульбіті вона ухилилася вже аж останньої миті, потік повітря на секунду перекинув її, й пташина панічно забила крильми. Та ось вона знову встала на крило і, мов нічого й не було, заклала плавну петлю просто над головою чоловіка з намальованим обличчям.

Темна постать на даху видала згорьований, сповнений злості стогін, хоча намальована парсуна, як і перше, витріщалася в небо порожнім поглядом бовдура.

Розділ 26

Рівняння з трьома невідомими

— Не дивися! — прошепотіла незнайома жінка, рвучко смикнувши свого сина. — Не дивися на неї!

Вони саме проходили повз дитячий майданчик. У пісочниці сиділа Надя й зацікавлено роздивлялася їх обох крізь «забороло» з пальців.

— Мам, а чому дівчинка так робить?

— Закрий рота, я сказала! — верескнула мама. — Відвернися!

І вона поцурпелила хлопчика геть звідтіля, а той весь час озирався й через це шпортався, повисаючи на маминій руці…

…Надя смикнулася й випірнула з хиткої дрімоти, в яку занурювалася тепер щоразу, варто їй було десь сісти перепочити. А перепочивати доводилося дедалі частіше. Вона прокинулася з тягучим, болісним відчуттям образи і несправедливості. Надя не розуміла, чому на неї не можна було дивитися. Таке казали всім дітям — не дивися. Не дивно, що ніхто не хотів із нею гратися: як можна грати з тим, на кого не можна навіть дивитися…

Щодо дорослих, то вони поглядали крадькома, питаючи в себе, чи варто було взагалі народжуватися такій дитині, і за віщо матері таке горе. Декотрі йшли трохи далі, видаючи цілком конкретні версії, — за що і чому саме таке. Розмовляти з Надею вважалося безглуздо змарнованим часом. У відповідь на найпростіші запитання ця дівчинка дивно вертіла головою й блукала безмисним поглядом десь попід ногами. А її власні фрази — часом цілком складні й осмислені — видавалися такими, що мовлені не до речі й не до ладу. Ви би подумали, що сенсу в них не більше, ніж