Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Гей, Надю…

Але Сірі принаймні відзивається, а Надя далеко не завжди. Ясна річ, причина у тій-таки однаковій гучності звуків — вона просто не може розібрати, які з них означають її ім’я. А щодо решти, то Надя не завжди може показати, що розуміє — ото й усе. На жаль, у такі моменти люди кажуть собі, що Надя дурніша за їхнього кота. Адже навіть кіт — і той веде вухами, чуючи, що про нього говорять.

Одне слово, крім мами й тьоті Олі, з Надею якось забалакали тільки двоє людей: злий чоловік із ножем (хоч і недовго) і той дядьо, який показав їй червоний маячок на заводській трубі. Отой «зрозумілий вогник», через який вона пішла гуляти далеко від дому… А більше — ніхто.

Надя зітхнула. Виникло пекуче бажання притиснутися до маминої теплої щоки і відчути той такий рідний запах її шкіри. Таке пекуче, що навіть бажання бодай разочок ковтнути води, що давно затулило собою почуття голоду, навіть воно відступило. Мама…

Трохи поплакавши, вона втерла щоки, а тоді провела мокрими від сліз пальцями по пересохлих губах. І враз із закутка її підсвідомості огидно заскавуліла спрага, нагадуючи про себе. «Усе-таки треба йти», — вирішила ця незвичайна дівчинка, хоча, можливо, думка і не була сформульована саме так. Може, вона подумала: «Треба знайти вихід» або: «Я знайду маму», — не має значення. Вона просто підвелася і знову пішла вперед. Імовірно, все це через уявну мапу в дивовижній голові цієї рідкісної дівчинки. А може, в її впевненості, що рано чи пізно вона закінчить креслити свою карту, і тоді на ній неодмінно з’явиться слово «вихід».

Тепер, коли морок перестав бути абсолютним і примарне далеке світло розбило його на темні плями, Надя могла йти доволі швидко, і лише час до часу плескати, щоб не втрачати орієнтації в просторі. Прохід чимраз крутіше і крутіше здіймався угору, і Надя подумала, а чи не повернутися їй, аж ось щось сталося з темрявою навколо. Вона немов знову згустилася.

«Плесь! Плесь-плесь!» — плеснула Надя, бо в неї знову виникло відчуття, наче вона «вперлася» в морок коридору.

Дивно, але цього разу плескання не допомогло — відчуття, що перед нею зовсім не прохід, а реально відчутна тінь було таке ж сильне. Плесь! Плесь-плесь! Нічого не змінилося. Тоді Надя здивовано простягнула руку, щоб доторкнутися до згуслої темряви…

Пальці відчули вологий, прохолодний камінь, й дівчинка скрикнула з несподіванки. Просто перед нею зі стіни звисала величезна кам’яна бурулька, що перекривала майже весь коридор. Та найголовніше, вона була така мокра, що Наді в рукав, щойно вона торкнулася, вмить затекли струмені води! За мить дівчинка жадібно припала до сталактита губами. Води було достатньо, щоб за кілька секунд рот наповнився вологою, і Надя спромоглась на великий повноцінний ковток…

Саме цієї миті в розташованому просто над Надею готелі «Сяйво» у номері «7» прокинувся єдиний постоялець і рвучко сів на ліжку. Андрій судомно ликнув, але в роті пересохло так, аж язик прилип до піднебіння, й ковток вийшов болісний, наче спазм. Спрага обпалювала горло. Дивний сон швидко вивітрювався, і вже за хвилину він би не зміг пригадати нічого, крім єдиного образу — дивовижного смаку прохолодної води, і те, як довго доводиться чекати, поки вона наповнить рот, щоб ковтнути.

Він довго вмивався в маленькій, наче шафа, ванній. Тут було відхоже відро у вільному кутку, наче спеціально для нього спроектованому, і крихітна мийниця, вода з якої весь час вихлюпувалася на підлогу. Андрій набрав повні долоні води і підніс до обличчя. Не витерпів і ковтнув. Смак був такий, наче він п’є з калюжі. Мінералка, яку купував учора, закінчилася. Він вицідив зо дві краплі з пляшки і почав міркувати, що краще: шукати нічний магазин у незнайомому селищі чи дочекатися ранку, коли відчиниться «Мінотавр». Нарешті вирішив лягти спати, але думки весь час поверталися до дивного сну, в якому були печера і спрага, і відчуття гарячих сліз на віях. І мама? Начебто в цьому сні була мама. Йому снився запах її шкіри, і він був точнісінько такий, як у дитинстві. Він згадав сестру. І як мама сварила його і щоразу ставила за приклад її. І як потім сестрички не стало, а він, лягаючи спати, так само крутився і не міг заснути. Йому здавалося, що в ті моменти, коли він злився на сестру через мамині порівняння, то міг глибоко в душі побажати їй чогось дуже поганого. Чогось аж такого недоброго, що воно зрештою і збулося, ставши причиною її смерті…

«Тому ти тут? — запитав себе Андрій. — Рятуєш дівчинку з таким самим іменем?»

І це було правильне запитання, як, мабуть, сказала б Дора. Тому що воно точно кудись вело. Можливо — в далеке минуле, коли в душі маленького Андрія вперше з’явився згусток чорної липкої порожнечі. А можливо, і в теперішнє — туди, де у відділенні інтенсивної терапії лежала глибоко недоношена дитина, на яку Андрій навіть не захотів глянути, повіривши лікарці, що назвала її «живонароджений плід». А може — хоч це і годі довести — це запитання вело в майбутнє. Саме в те, що його кожен кує собі сам, часто цілком того не усвідомлюючи…

«А може, мені просто не байдуже», — відповів Андрій сам собі.

Було цілком зрозуміло, що зараз не вдасться заснути, і він рвучко скинув із себе ковдру.

…Коли кімнатою замість сріблястого місячного сяйва розлилися перші дрібні бризки кволого зимового світанку, він досі ще сидів за столом, схилившись над картонною текою і власним блокнотом. Останню годину чи близько того, сон повернувся набридливим непроханим гостем, але Андрій вирішив уже не лягати. Двічі чи тричі він клюнув носом, але щоразу примушував себе повернутися до блокнота і течки. Один із трьох безперечно знає, де Надя, але хто… Чи можна вважати гумором дивні, як ото в Суботи, спроби жартувати? Чи він правильно вліпив йому плюс? А якщо це Субота, то як учинити, щоб він себе видав? Чи можна впевнено викреслити з переліку підозрюваних того, хто донедавна безпробудно пиячив, як Науменко? А якщо «занурюється» лише на свята? Чи може маніяк убивати в перервах між запоями? А що як серійний убивця так і не навчився прикидатися ввічливим? Адже в Арсена це єдиний мінус. Чи ввічливість — неодмінний пункт? Він не знав. Усі його знання щодо цього були не надто глибокі й суто теоретичні. Одна річ — хитнути чашу терезів, коли у слідства вже є вагомі докази. І зовсім інша — бути єдиним, хто взагалі щось розслідує.

Сам не помітив, як переступив тонку межу між сплутаними думками і несподівано чітким яскравим сновидінням. Це був один із тих дивних досвітніх снів, які спалахують несподіваною ясністю й чіткістю, коли у всього є колір, текстура і навіть запах. Андрієві снився похмурий, непривітний підвал цукрового заводу — що він стоїть на дні технічного колодязя, вдивляючись в іржаве жерло труби, яке біжить у морок. Вентилятор на тому кінці працює, і могутні лопаті зливаються у напівпрозорого привида, що танцює. Андрій мимоволі обперся в краї труби, злякавшись, що його затягне всередину — так жадібно всмоктував повітря старий пропелер. Тужлива пісня механізму лине по підвалу металевою луною: взззумм-взззумм-взззумм-взззумм… Ніби сирена заманює на рифи