Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

механізми і тхнуло аміаком. Тепер освітлені черговими лампами стіни наїжачилися пластівцями облущеної фарби, а бетонна долівка була встелена шаром піску і куряви. Андрій пройшовся залою, зазираючи за складені вздовж стін штабелі будматеріалів, які чекали на майбутню реконструкцію. Що й казати, діти обожнюють такі місцини. Злочинці, до речі, теж… У протилежному кінці зали виднілися двері, й Андрій поспішив туди.

Аж раптом уповільнив ходу, вдивляючись у гру тіней у дверному отворі, що маячів попереду. Здається, там хтось стояв. Андрій ступив іще кілька кроків. Так і є — у привідчинених дверях виднівся людський силует. До того ж цілком нерухомий — це й збивало з пантелику. Але з кожним кроком було чимраз очевидніше — це саме людина. Висока, не нижча за самого Андрія. Визирнула з-за дверей і стоїть, не ворушачись.

— Вечір добрий! — голосно привітався Андрій.

Силует і далі не рухався.

— Є там хтось? — гукнув він.

Й одразу відчув себе ні в сих, ні в тих. Нікого там немає — просто тінь. Та позбутися відчуття, що він бачить у дверях людину, не вдавалося. «Цвінь!» — пролунало згори, й Андрій здригнувся. Побачив на балці під стелею знайому пташку. Знову подивився на двері. Нерухомий силует нікуди не подівся. Андрій попростував уперед, щоб ілюзія якнайшвидше розвіялася.

Аж ось тінь поворушилася! Цілком чітко почала рухатися в напівмороку дверного отвору і зникла — так, наче здоровань втомився стояти, розвернувся й подався геть.

— Агов! — гукнув Андрій і пришвидшив крок.

Тепер він чудово бачив, що у дверному отворі нікого немає. Жодної тобі гри тіней абощо. Отже, секунду тому там і справді хтось був. Хтось, хто волів мовчки зачаїтися.

Серце вмить закалатало, він машинально згрупувався, готовий діяти будь-якої миті. Це був рефлекс, засаджений у підкірку ще тоді, коли він носив берет легіону: не розумієш, що відбувається, отже, ти в небезпеці. Андрій описав гак до купи будівельного сміття і підняв обрізок арматури.

Він підкрався до дверей, стоячи під самою стінкою і тримаючи металевий прут на плечі, готовий будь-якої миті завдати удару. Завмер. Прислухався. Тихо. Швидко переступив поріг — й одразу ступив убік, щоб не залишатися в отворі.

Чітко пригадався запах стріляних гільз. Запах металу і згорілого пороху. Так пахне твій автомат, поки не почистиш. Він лоскоче тобі ніс щоразу, коли ти піднімаєш зброю. А коли переступаєш через поріг у незнайомому приміщенні, твій автомат завжди піднятий. У цей момент ти з ним — єдине ціле. Твоє око, твій палець, патрон у патроннику, ствол — це і є ти.

Решта світу цієї секунди вміщається в прорізі прицілу.

— Пішов! — прошепотів Бутчер і плеснув його по плечу.

І він перший переступив поріг убогого афганського житла.

Відійшов від дверного отвору, здійняв ствол, описав півколо із кутка — і по всій кімнаті — спаяними воєдино стволом і поглядом. Бутчер — за ним: дзеркально повторює ті самі рухи, але рівно на пів секунди пізніше. Нікого!

Якби там хтось був, то вже б загинув. Це така формула смерті: зіниця + приціл + будь-хто, хто опиниться на одній лінії з ними. Будь-хто.

Суто теоретично ти мусиш устигнути відрізнити озброєного від беззбройного. Та на практиці ти вбиваєш поглядом. Занадто мало часу, щоб приймати рішення. Занадто мало світла. Занадто багато адреналіну.

Вікна афганського дому чимось завішені. У повітрі танцює пилюка, що ховалася в численних килимах, а тепер потривожена їхніми скрадливими кроками. Бутчер мовчки показує на наступні двері, й Андрій впирається плечем в одвірок, групуючись, немов перед стрибком. Він знову перший. Ствол автомата дивиться вниз, немов гюрза, що опустила голову перед кидком. Андрій підніме зброю саме тієї миті, коли переступить через поріг. Головне — встигнути вистрілити першим. Завжди головне — вистрілити першим.

Бутчер плеснув його по плечу: пішов!

У кутку! Постріл! Андрій встиг зауважити афганський паколь і білки очей, що сяйнули в напівтемряві. Той хлопець смикнувся, здіймаючи зброю, але Андрій уже натиснув на спуск. Головне — вистрілити першим.

За мить усвідомлення навалюється на нього штормовою хвилею. Мов проклятущий дев’ятий вал. За одну крихітну мить він розуміє, що саме бачив у напівтемряві кімнати. За всього лише мить уже нічого не можна змінити.

І незбагненним залишається лише одне — як він міг помилитися. Як він міг так помилитися…

Андрій скривився, подумки відкидаючи якнайдалі неприємні спогади. Мимоволі замружився, докладаючи майже фізичних зусиль, щоб випірнути з минулого, що навалилося на нього. Він стоїть у широкому захаращеному коридорі старого цукрового заводу. Далеко від Афганістану. Далеко від напівтемної, завішеної килимами кімнати. У нього в руках шмат арматури, а десь поряд — дивна людина, яка ховається від нього.

Прислухався. Тихо. Зовсім тихо. Того здоровила ніде не видно. Попереду жовтіє світло. Він попрямував туди, тримаючи напоготові металевий прут, намагаючись ступати якомога тихіше. Й однак майже за кожного кроку щось по-зрадницькому хрустіло під підошвою. Уламки кахлів зі стін, бите скло… І раптом він усвідомив абсолютно чітко — нікого не було. Тому що беззвучно пройти по встеленій сміттям підлозі неможливо. Хоч би як дурнувато це звучало, але йому просто привиділося. Він видихнув і опустив руку з обрізком арматури. Шкода. На мить йому здалося, що він бачить того самого зарізяку — в масці з намальованим лицем.

Металевий прут дзвінко полетів у куток.

Андрій оглянув завод доволі швидко. Два великі цехи, офіси на другому поверсі — ото й усе. Він двічі гукнув: «Надя!» — більше для самозаспокоєння, — перевірив якісь комірчини і туалети, і подався шукати вхід до каменярень, про які говорив дільничний. Дуже скоро Андрюха стояв у напівтемному підвалі, на краю колектора, що нагадував басейн, і дивився на розчахнуті рила іржавих стічних труб. «Знайшов», — подумав він.

Усередині труби довелося зігнутися в три погибелі, але менше з тим, можна було йти. Він увімкнув ліхтарик на телефоні. Під ногами хрустіла іржа. З іншого боку однієї з труб — здоровецький вентилятор. Андрій замислено покрутив гвинт. Він явно видавався новішим за все навколо. «Цікаво, нащо це тут», — здивувався він. Утім, хіба не все одно. Його більше цікавили каменярні.

Посвітив ліхтариком, і спершу здалося, що його світло розчиняється в безкраїй темряві. Андрій аж розгубився. Це було так, наче вийшовши з труби, він опинився у відкритому космосі. Наче його ліхтарик — крихітний світлячок, не здатний освітити нічого, крім власного черевця. Очі поволі звикли, і він зрозумів, у чому річ — стіни і низька стеля каменярень були темно-сірі, майже чорні. Дивно, він вважав, що в цілковитій темряві ліхтарик видаватиметься прожектором. Здавалося, стіни вбирають світло. Він підійшов до найближчої й провів рукою. Пористі, немов пенза…

Вузький коридор вів кудись вниз та вглиб і буквально за кілька кроків розгалужувався, перетворюючись на кілька прохідних «кімнат». Андрій занепокоєно озирнувся, намагаючись запам’ятати напрямок або віднайти орієнтири. Але всі орієнтири були оманливі. Поверни за ріг — і ти ризикуєш не впізнати розвилки, яку щойно минув.

— Надя! — гукнув він. — На-а-а-дя-я-я!

З таким самим успіхом можна було кричати, затиснувши собі рота руками — звук одразу згасав, наче стіни були оббиті повстю. Андрій перевірив заряд на телефоні й обережно пішов уперед.

Тихо. Лише звук його власних кроків. Він немов у пляшечці світла посеред густої темряви. Думки самі собою зслизнули кудись