Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

Фуамби не сходила посмішка, він не зводив погляду з рани, ледь відліпивши пластир. І сам нагадував божевільного.

— Це досьє — що в ньому містилося?

Фуамба ніби згадав про існування Ервана. Вийняв стетоскоп із вух і повернувся до нього. Знову втратив свій веселий вираз.

— Поговоріть із сестрою Гільдеґард. Ми тоді працювали разом.

Ім'я, згадане білим священиком у Лубумбаші.

— Вона так і не рушила з місця, — пробурмотів лікар і знову посміхнувся. — «Що старіший цап, то міцніший ріг»… Так кажуть бельгійці.

— Їй відомо щось про це досьє?

— Не знаю, але їй тоді дістався кабінет де Пернеке в клініці Стенлі.

— Коли він поїхав із Лонтано?

— Уже й не пам’ятаю… 1971-го… Він зник. Нікого не попередив і залишив усе як є. Можливо, сестра Гільдеґард щось знайшла…

Ще один гудок.

— Ґреґуар, — видихнув Ерван, — ви бачилися з ним після вбивства Каті?

— Звичайно.

— Який він був?

— Розбитий. Здається, його навіть шпиталізували…

— Куди? У клініку Стенлі?

— Не знаю.

— Вам спадало на думку, що він міг убити Каті й приховати вбивство?

— Ніколи в житті!

— Ви знали Меґґі?

— Ні. Хто це?

Просурмили знову. Ерван озирнувся: Сальво зник. Він не був упевнений, що зможе самотужки віднайти шлях до баржі.

— Лікарю, ще одне: у вас часом немає фото Каті?

Лікар зітхнув, уперше виказуючи своє роздратування:

— У мене в столі. Є ще світлини на стіні. Там зазначені дати. Ви також знайдете групову світлину персоналу «П’ятого кілометра». Маленька шатенка поряд зі мною — це Каті. Забирайте, якщо хочете, у мене є інші.

— Дякую, лікарю.

40

Не було жодної можливості уникнути обіду після похорону. Лоїк і Софія сиділи мов на голках, а дивний бенкет тривав. У ньому поєднувалися жах, скорбота й новий приплив життєлюбства: сміх і апетит вступали в права, щойно всі опинялися за межами цвинтарної огорожі.

Нарешті, ближче до четвертої пополудні вони поділили між собою сфери діяльності. Софія копирсалася в батьковому столі — вона знала його до найдальших закапелків, — а Лоїк шукав у інтернеті імена, які називав Сабатіні: Ізидор Кабонґо, Трезор Мумбанза, Лоран Бісінґ’є.

Перший був чистим луба з Катанґи. Він починав від самого низу, в шахтах, далі піднявся на найвищий щабель, аж до оточення Мобуту, став міністром копалень, гірничої промисловості та геології. Самоук, який зміг стати таким незамінним, що пережив усіх попередніх урядовців. Нині, коли він став радником при Кабілі, жодного рішення в справі експлуатації родовищ не могли прийняти без його згоди. Чи знав він про існування нових покладів?

Із Трезором Мумбанзою справа набирала обертів. Ще один луба, молодший, кровожерливіший. Жодних даних про походження чи освіту. Військовий, з’являється 1996 року, в період Першої конґолезької війни. Тоді Джеймс Кабаребе, офіцер із Руанди, який діяв за наказами Поля Каґаме, сформував Альянс демократичних сил за звільнення Конґо (АДСЗ) з метою усунення Мобуту від влади. Пізніше Мумбанза підтримав Лорана-Дезіре Кабілу, коли той виступив проти руандців, і став полковником. Він повернувся до Катанґи й зібрав там збройні сили. У 2000-х роках дослужився до генерала й стримав конфлікт, який назрівав з боку Ківу та Північної Катанґи. Далі створив міліційні загони, які мали наглядати за родовищами, зокрема за тими, що належать «Coltano».

Саме через це йому запропонували посаду директора після смерті Філіпа Сезе Нсеко. Він погодився. Чи не цей тип убив попередника, щоби зайняти його місце?

У жодних описах свавілля Мумбанзу не згадували: Катанґа — це не Ківу чи Ітурі; але його солдати, ефективніші за середній рівень ЗСДРК, не були безневинними янголятками. Нескладно в будь-який час знайти серед них аматорів циркулярної пилки чи канібалів.

Зокрема його поплічник — що найцікавіше — тутсі, полковник Лоран Бісінґ’є. Із ним не було жодних загадок: десять років керував нечувано жорстокими загонами. Продав свої послуги найщедрішим. Воював одночасно в обох Ківу, Ітурі, потім у Північній Катанзі, де зрештою почав працювати на Мумбанзу. Цей тутсі був першим підозрюваним у вбивствах Нсеко та Монтефіорі. Від фотографій, знайдених Лоїком, кров застигала в жилах. Видовжене пошрамоване обличчя, погляд із найтемніших глибин чорної душі. Полковник нагадував чистий згусток негативної енергії.

Лоїк знову розглянув ці три пики; здалося, що він грає в страхітливий «Доказ».[61] Хто вбив Кондотьєра? Чому Сабатіні назвав їх? Чи приїздили вони в Тоскану? Хто був наступний у списку? Морван-старший? Він сам? Софія?

Лоїк чув, як вона вовтузиться в сусідній кімнаті, й уже збирався приєднатися до неї, коли його знову здолав напад лихоманки. Спітнілий, він зайшов до ванної кімнати й застиг, намагаючись здолати тремтіння й встояти на ослаблих ногах. Руки й тіло конвульсивно корчилися. Депресивне відчуття безмежної туги розливалося, неначе цистерна розтопленої смоли. Дежа-вю. У таких випадках навіть суїцид здавався йому чудовим виходом…

— Тобі зле?

На порозі стояла Софія. Він усвідомив, що б'ється чолом об дзеркало, ніби псих із Сент-Анн чи Мезон-Бланш. Не відповів, на повну силу відкрутив кран із холодною водою й підставив голову під струмінь.

— Усе гаразд, — вимовив нарешті, змоклий, спантеличений.

Судоми трохи попустили. Дивився у дзеркало й не впізнавав різких рис свого тремтячого обличчя. Краплі скочувалися зі щік, ніби з мармуру. Попри всі ризики він мусив довести до кінця це розслідування. Воно врятує його, наркомана, боягуза… «Герой, — казав йому батько, — це той, хто був надто нажаханий, аби втекти». Дотепер Лоїку завжди вистачало яєць, щоб дременути.

Він підійшов до Софії, помітив записник у неї в руці.

— Ти знайшла?

Жінка погортала перед ним сторінки, вкриті знаками, що нагадували письмена законів Гаммурапі, одного з перших зразків клинопису, створеного близько чотирьох тисяч років тому.

— Усе своє життя тато записував свої зустрічі цими паличками й символами.