Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

— Я дуже добре пам’ятаю Катрін, — почав лікар, не відриваючись від паперів, які підписував різкими розчерками. — Її називали Француженкою.

— Ви пригадуєте її хлопця, фліка, який розслідував справу Людини-цвяха?

Ще одна тека, ще один підпис.

— Ґреґуара? Та ж я його дуж-же добре знав! Високий хлопчина, міцний! Схожий був на вас.

— Це мій батько.

Фуамба насупився. Він був низенький, огрядний, із сивим кучерявим волоссям, носив великі окуляри, неначе водив мотоцикл чи якийсь інший швидкісний засіб. На ньому була біла сорочка з червоними плямами й стетоскоп на шиї — форма медика, якої він, певно, не скидав уже п’ятдесят років. Він говорив і черкав перші сторінки в своїх підмоклих теках.

— Ґреґуар… — замріяно повторив він. — У нього були проблеми з Каті.

— Які саме?

Лікар кинув швидкий погляд з-понад скелець:

— Він її бив. У неї руки були вкриті синцями…

Демони в Морвані жили вже тоді.

— Чому вона його не покинула?

— У цих двох була давня історія.

Повний задній хід:

— Стривайте. Ви хочете сказати, що вони були знайомі ще до Лонтано?

— Каті попросилася в Конґо, аби відшукати його. Здається, вони заручилися в Ґабоні.

Ерван пирхнув від подиву й спробував відновити загальну картину. Перемотаймо. Африканське вигнання Ґреґуара почалося в Лібревілі та Порт-Жантилі. Він познайомився з Каті. Тоді подався в Лонтано вести розслідування. Наречена приїхала до нього й посунула Меґґі. Тож справжня історія цілком перекреслює засвоєну ним раніше: третьою зайвою була «саламандра», а не навпаки.

За кілька секунд він переглянув смерть Каті в світлі нових відомостей. Мотиви, схеми, підозрювані кружляли перед очима. Морван ударив надто сильно? Меґґі захотіла позбутися своєї суперниці? Гіпотеза про неналежність цього вбивства до серії знову набувала сенсу.

Фуамба закрив останню теку й скочив на ноги:

— Ходімо. Я мушу йти в дозор. — Його сміх вибухнув петардою. — Я хотів сказати: на обхід!

Ерван кинув оком на годинник: минуло більш ніж чверть години. Сальво з напруженим виглядом сунув за ними. Рани пацієнтів не залишали жодних сумнівів. До того ж, у клітці з навішеним замком були звалені рушниці — арсенал пацієнтів.

Поранені лежали рядком на двох десятках ліжок у задусі, приперченій сильним запахом дезінфектора. Безногі чи безрукі, скривавлені й сліпі, деякі стогнали, але більшість мовчали й не рухалися. У пошматованому однострої, в брудних бинтах, поряд — порожні стійки для крапельниць. Запах антисептика перебивав усе, наче тут лікували виключно жефіром чи жавелем.

— Катрін, — знову заговорив Ерван, просуваючись за Фуамбою, — вона говорила з вами про свої… негаразди?

— Ні. Але я говорив із Ґреґуаром. Так тривати більше не могло. Він мав справжні… проблеми з психікою. У Франції його давно б уже замкнули!

— Що він відповів?

Муґанґа переходив від одного ліжка до іншого, піднімав компреси, перевіряв графіки температури, потискав руки — всі називали його «татком».

— Що він лікується, що один психіатр його вилікує.

— Психіатр? У Лонтано?

— У клініці Стенді… Так, звали його Пернеке. Мішель де Пернеке. — Знову короткий сміх. — Він знав усі таємниці білих!

Ніколи не чув цього імені. Ще одна частинка пазла?

— Розкажіть мені про Катрін.

Фуамба прослуховував молодика, який втратив обидві ноги. Голий торс каліки, чорний і м’язистий, болісно контрастував із двома куксами, перев’язаними білим. Схилившись над ним, лікар слухав його серцебиття через стетоскоп — цей інструмент, здавалося, був його єдиною зброєю у боротьбі зі смертю. Він випростався й посміхнувся солдатові, чиї очі блищали від гарячки.

— Докторе, — не вгавав Ерван, — будь ласка… Вона мала родичів?

Фуамба відповів із зажуреним виглядом, наче сам до себе:

— Каті… Маленька Француженка… Жодної рідні… Сирітка…

— А друзі?

Лікар став обличчям до зали й розкинув руки з колишнім веселим виразом:

— Ось її друзі! Вона весь час проводила в диспансері… Тільки те й робила, що працювала… Перепр-рошую…

Він обігнув Ервана та вийшов до наступної зали. Там було ще більше людей, але самі жінки й дівчата. Ерван подумав про Муну і її «центр захисту», який насправді був місцем для зцілення. Тут перебували щойно зґвалтовані жертви.

Фуамба зупинився перед дівчинкою, яка сиділа на ліжку без простирадл, охопивши голову руками. Вона здавалася крихітною і ніби дрейфувала на великому залізному човні. Фуамба хотів оглянути її перев’язку — у неї було перебинтовано між ногами, — але передумав. Уперше його обличчя смикнулося. Ерван дивувався: як він усе це витримує.

— Патроне, — пробурмотів Сальво, — треба йти: баржа відчалить.

Лише кілька хвилинок, аби вирвати останні таємниці.

— Каті, — запитав він, — боялася Ґреґуарa?

— Ні. Вона казала, що він хоче врятувати її… Я турбувався. Я навіть ходив до того психіатра… До клініки для білих!

Він засміявся, опустив голову, ніби від болісного спогаду.

— Що він вам сказав?

— Те саме, що й Ґреґуар: він знав, як його вилікувати. Він навіть стверджував, буцімто знає причину його хвороби.

— Яку причину?

Тепер Фуамба прослуховував дівчину-підлітка, обличчя якої виказувало страшне божевілля, ніби спрямоване всередину. Цей вираз ніби замикав обличчя в клітку.

— Що це була за причина, лікарю?

Муґанґа стенув плечима й нічого не відповів. Цієї миті почувся звук сурми.

— Братан, — не вгавав Сальво, — ми спізнимося на баржу!

— Спробуйте пригадати, лікарю, що сказав вам де Пернеке?

— Що він знав, чому Ґреґуар б’є Каті… Він розкрив його таємницю… Він мав на нього досьє…

Лікар знімав марлевий компрес із нижньої частини живота непритомної хворої — на щастя, зеленавий квадратик пластиря затуляв рану від Ервана. Із вуст