Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

— Хто це?

Баньямуленґе приклав козирок долоні до брів:

— Нудисти.

Примари спостерігали за просуванням баржі й далі без руху.

— Тобто?

— Біженці. У них усе відняли. Спалили їхні села. Їм більше нема куди йти. Вони їдять мух і п’ють із ліани. Чекають, поки їх виріже чийсь загін.

Ерван знову пошукав поглядом ті постаті, але вони вже зникли з поля огляду. Цієї миті світло змінилося: склисте, мерехтливе, воно залило краєвид сяйвом, ніби все занурилося в акваріум. Тепле повітря стало липким. Ерван підняв очі й помітив крізь верхівки дерев когорту чорних хмар, готових от-от прорватися блискавками. Вечірні зливи. Немовби відлунням посилилися запахи: все навколо ніби стиснулося. Так борці перед поєдинком притискають лікті до тулуба. Баржі заглиблювались у вечір, мов у смердюче болото.

А життя на борту тривало. Пралі розвішували білизну. Солдати котили палубою діжки. Хтось вставав, хтось кричав, хтось перегруповував свої війська — діти, кози, кури, свині… Нарешті Ерван зрозумів, що вони мають причалити.

— Тутечки, — підтвердив Сальво. — Перша зупинка.

Баржі проходили так близько до берега, що очерет шерхотів об борти, коріння тріщало, ламаючись об них. Ерван не розумів, що може тут вижити, окрім крокодилів і змій. Жодної ознаки хоч якоїсь хатини.

Утім, коли обігнули відріг, порослий високими травами, стало видно юрбу; люди стрибали по стегна у воді, горлали, реготали. Активні зустрічальники.

Сальво потер ноги, аби розім’яти:

— Ти ще маєш бабоси, мосьє мзунґі?

— А в тебе є що мені продати?

— Товар той самий: свідок.

— Годі брехати.

— Я не приколююся. В Туті є муґанґа. Ну, доктор. Довго працював у Лонтано. «П’ятий кілометр», шеф! Дуже відомий у ті часи!

Диспансер Катрін Фонтана. Знову пощастило.

Почали маневрувати в пошуках місця для стоянки. Мотор гудів. Гвинти оберталися то в один, то в інший бік, здіймали шалені хвилі торфу й твані. На палубі нікому не вистачало терпцю. Люди стрибали просто у воду, ризикуючи потрапити під баржі чи наштрикнутися на коріння, кидалися в піроґи, які прослизали поміж водяних гіацинтів.

— Вона справді зупиниться?

— Трохи далі є пристань.

Сальво щосили притискав до себе свою валізку. Клуби диму. Страхітливий тріск. Нарешті попереду заманячіло нагромадження дощок.

— Скільки стоятимемо?

— Я тобі вже казав: не більше години. Капітан підпише маршрутний лист — і пливемо далі.

— Де твій лікар?

— Де твої гроші?

Ерван застромив руку в свій наплічник, схопив пістолет і, не криючись, тицьнув ним Сальво в ребра.

— Я тобі казав: не діставай зброю!

— Ще ти не радив мені гарячкувати. Якщо не припиниш своє штукарство, є ризик, що я й справді рознервуюся. Побачимо твого хлопця. Заплачу чи ні — залежить від результату.

Чорний розреготався:

— Пішли, дядьку. За деревами, за п’ятсот метрів, починається Тута. Там є диспансер, і в ньому порядкує доктор Фуамба. Він починав свою кар’єру в 70-х, у Лонтано.

Зненацька капітан дав задній хід, так що кількасот пасажирів попадали, ніби імітуюючи хвилю на стадіоні, тільки навпаки. Ерван вчепився за щось, аби дочекатися кінця маневру, й спостерігав за юрбою на березі, оточену хмарою мух. Усі вбрані не набагато краще за «нудистів». Чоловіки з голими торсами, забрьохані по пояс, махали руками пасажирам, вантажникам, а особливо йому: білий на баржі обіцяв незвичні прибутки.

— Let’s gо[60] — гукнув Сальво, який раптом став двомовним.

Вони пірнули в натовп, причому Сальво знову працював своїм дубцем, аби проштовхатися в натовпі охочих зійти на борт. Ерван не відставав, чіплявся за його плече, не дивився під ноги. Спирався на свого гіда, поки не опинився на суходолі — насправді в багряному болоті, — а далі прослизнув у лабіринт стежок-жолобів, які нагадували величезні кровоносні судини. Усі брьохалися ними, зіштовхувалися, штурхали одне одного уздовж стіни з гнучких трав.

Навколо було до нестями красиво. Жіночі бубу, їхня чорна шкіра, вкрита патьоками поту, тремке зело… Водночас помічалися й дрібні ознаки занепаду. На більшості облич позначилася війна — трагічні гримаси жінок з пакунками на голові, дітьми за спиною, полотняними мішками в руках створювали відчуття безвиході.

— Скоро виберемося на сушу, — попередив Сальво. — Це за п'ять хвилин.

Ерван подивився на годинник: збігло вже десять хвилин. Він підрахував: п’ятнадцять на зворотній шлях, тридцять на допит лікаря. Це буде найбільш стислий протокол допиту свідка за всю його кар’єру.

Диспансер доктора Фуамби уже взяв у облогу натовп чоловіків і жінок, які горлали, штовхалися, грюкали в двері, чіплялися за вікна. До входу ніяк не вдавалося дістатись.

— Що відбувається?

— Хочуть ліків, перш ніж попливуть далі.

— Забираймося: ми не встигнемо його розпитати.

— Хіба якщо даси мені сто доларів.

Урок для білого: з Африкою не граються. Він простягнув Сальво купюри. Той, і далі тримаючи свою валізку під пахвою, заклав до рота пальці й свиснув. Санітари в ролі служби забезпечення порядку розчистили їм прохід. За кілька секунд опинилися всередині.

Там побачили те саме, що й зовні: ті самі цементні стіни, вкриті мохом і лишайниками, та сама земляна долівка, практично багнюка, той самий запах болота. На щастя, Анатоль Фуамба виявився жвавим і кмітливим. Він миттю зрозумів, що привело сюди цього мзунґу, але не намагався цим скористатися, аби розжитися баблом. Проте спершу звернувся до Сальво на суахілі.

— Що відбувається? — запитав Ерван.

— Тебе це не стосується.

— Все одно скажи.

— Питає, чи є в мене ящики з пеніциліном на борту. Він уже півроку на них чекає. Я пояснив, що доведеться ще почекати.

Ерван узяв стільця й сів навпроти столу Фуамби — шкільної парти,