Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

грошей. Меґґі з цього приводу зацитувала йому Бодлера: «Я глину замісив і золото добув». Вона мала рацію. І все це з такими жалюгідними початковими даними. Африканське диво.

— Що на виході?

— Щодня мішок на копача.

За очищену руду можна буде сторгуватися до тисячі евро за п’ятдесят кілограмів. Підрахунок простий: шістсот мішків на день означали дохід приблизно в шістсот тисяч евро залежно від курсу; віднімаємо витрати — мінімальні: кожен копач отримує щоденну зарплатню в чотири долари. Отримуємо прибуток близько п’ятисот п’ятдесяти тисяч евро на день. Морван звик до таких результатів — значною новацією було те, що він один займався експлуатацією і що весь цей статок мав упасти просто йому в кишеню.

То невже й справді все скінчиться красиво?

Він не стомлювався від цього грандіозного видовища. Тунелі плювалися димом, а тіні, які в них пірнали, нагадували грішників у пеклі — ще жар, але вже наполовину вуглина. Над усім цим здіймалася курява, домішувалася до тьмяного світла й переходила від червоного до рожевого, неначе в небі щось пеклося.

— Їдло? — він повернувся до теми витрат.

— Є кози, птиця. Мамці біля пічок. Поля вже засіяні. Скоро проросте маніок.

Морван подумав про знівечені тіла з відрізаними стегнами. Пізніше.

— Із сіллю проблем нема?

Сіль до цього регіону доводилося завозити. Одним із найпростіших способів захоплення шахт було отруєння солі, що до них постачалася. Тоді зненацька всі починали помирати чи розбігатися. Залишалося тільки пірнути в покинуті штольні й вдовольнитися тим.

— Хлопці Кросса охороняють день і ніч. Є також дегустатори.

— Шпиталь?

— Сподіваюся, ти привіз його з собою, — засміявся Соуза.

Морван мав достатньо пігулок і пеніциліну, аби створити необхідну ілюзію. Африканська медицина майже повністю ґрунтувалася на ефекті плацебо.

— Шльондри? — нарешті перейшли до другорядних тем.

— Скоро будуть.

Один із його ящиків був натоптаний презервативами — він забороняв алкоголь і наркотики, але не жінок. Як казав ще Карл Маркс, самими обіцянками військо не втримаєш.

Удари молотків чулися безперервно, ніби розбиваючи кожну секунду на тисячу скалок. Морван вдихнув сповненого пилу повітря й відчув справжнє сп’яніння. Якщо май-май не стануть скапкою в сраці, якщо тутсі не бомбардуватимуть їх, якщо регулярна армія не повернеться проти нього, якщо хлопці Мумбанзи не прийдуть красти в нього запаси, якщо він переживе хвороби, змови, спогади і, нарешті, якщо вбивці Нсеко та Монтефіорі не вирішать, що підійшла його черга, він зможе спочити в Бозі й не залишити дітей без копійки.

— Де мішки?

— Я тобі покажу.

Вони попрямували до селища, що складалося з тимчасових бараків: каркаси з гілля накрили пластиком. Це був перехід від горла землі до людських горлянок. Тут пили, їли, розмовляли, але брутально, налякано, майже присоромлено. Морван пригадав село прокажених у «Бен-Гурі», фільмі, який показували вихованцям християнських притулків, у яких він зростав. Насправді ж ці чорні вважали себе благословенними. Прийшли нізвідки, працюють під захистом Кросса і його людей, невдовзі повернуться до своїх злиднів ледь багатшими за будь-яких інших селян.

Соуза вказав на хижку, натоптану запорошеними мішками, яку охороняли двоє чоловіків із «калашами» під пахвою. Кожен мішок був заповнений славнозвісною рудою: тим, що тут зветься колтаном, але ще не є ним. Морван розгорнув один із них і занурив руку в чорний гравій. Славнозвісний коломбо-танталіт, який містить водночас танталіт, каситерит, ніобій, цинк і золото… Наріжний камінь сучасного світу, що уможливлює найскладніші технології. Усе починалося звідси: з цього важкого піску в його долоні.

Жако знадобиться щонайменше десять днів, аби прокласти шлях. Морван не міг дозволити цьому багатству накопичувати тут без вжитку.

— Від завтра відсилаємо мішки з пішими носіями.

— Там нема літака, патроне.

— Це мій клопіт.

— А якщо в дорозі нападуть?

— Я привів підкріплення. Супровід хлопцям.

Соуза зі скептичним виразом похитав своєю круглою головою:

— Хочеш побувати в штольнях?

Морван оглянув подірявлені скелі. Дзвін заліза нагадував хрипіння почорнілих від туберкульозу легенів. Від думки про те, щоб зануритися туди, йому скрутило шлунок. Ще з дитинства — насправді через своє дитинство — страждав від клаустрофобії. Не приховував цього: навпаки, це була єдина його фобія, про яку міг зізнатися. Лякало не саме те, що ти замкнений, а те, з ким…

— Не зараз, — відповів Морван. — Сформуй команди. Я хочу, щоб носії з мішками рушили ще засвітла.

— Патроне, ніхто не піде сьогодні ввечері.

— Подвоюю плату. Заради Бога, це терміново!

38

День сплив як річка. Довгий, повільний, монотонний.

На борту всі спали, заколисані гудінням мотора. Окрім зондувальників, які стояли на носі й занурювали у воду свої довгі жердини та загадковими жестами повідомляли капітанові про глибину.

Тепер, коли посутеніло, всі заворушилися: плакали діти, хропла худоба, жінки взялися до господарських справ. Лише чоловіки ще дозволяли собі не знати від чого спочивати біля самої води.

Ерван і сам потроху прокидався та рахував свої синці. Перше, що він побачив, випроставшись під накриттям, була юрма на палубах. Друге — поверхня Луалаби. Хвилі змінювали колір в межах того самого спектру: червоний, вохряний, жовтий, бежевий, шоколадний… Після відплиття береги розсунулися, ніби великі зелені завіси, й річка стала такою само широкою і сліпучою, як небо. Можна було уявляти, що пливеш у відкритому морі. Але тепер краєвид укотре змінився. Вони пропливали повз болота, порослі папірусом, такі собі земноводні хащі, чиї береги спліталися в непроникні лабіринти.

Ерван уявляв тварин, які там ховаються, рої комашні, рептилій, що ковзають між пеньків і ліан: тисячі невидимих очей, непорушних, ніби виступи кори чи бруньки рослин, — і всі вони спостерігають за тими, хто пливе річкою.

Раптом він розгледів дещо нове: голих чоловіків, які зливалися зі стовбурами й листям так, що виник сумнів — чи він справді їх бачив. Відображення? Оптична ілюзія? Він