Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

ви­ду­му­ють на нас пла­ни і за­хо­ди, котрі, щоп­рав­да, шко­дять нам ба­га­то, підти­на­ють не од­но жит­тя, але яко націю нас за­тер­ти - це не вдасться їм ніко­ли! Ми - сон­на, ліни­ва, вигідна си­ла, що до терпінь звик­ла, мов в'язень до оков, од­нак, под­раз­не­на раз до крові і вве­де­на в зах­ват, зло­мить ти­ранську ру­ку раз на­завсігди. Ко­ли тільки сот­на час­ти­на мо­го на­ро­ду відчу­ває так, як я, то ми не зги­не­мо! Я пе­ре­ня­та йо­го єством, мов рос­ли­на со­няч­ним світлом, а ко­ли хто так відчу­ває, то не за­ги­бає.

- Що ви мо­же­те, був­ши жен­щи­ною, вдіяти, напр., для сво­го на­ро­ду? - обізвав­ся який­сь ру­мун до ме­не.

- Що? Ко­ли я бу­ду йо­го га­ря­че лю­би­ти, приз­на­юся йо­го чле­ном усю­ди й у всім, то зроб­лю до­волі.

Пізніше ска­зав він до однієї з моїх знай­омих: «Во­на свідо­ма лю­ди­на, од­нак що за­ду­мує влас­ти­во зі своєю лю­бов'ю до на­ро­ду? Ви­да­ва­ти яке ре­во­люційне письмо, яку «бом­бу»?» - І сміявся гру­бим сміхом. Дру­гий обізвав­ся: «Во­на ум­на, а навіть і хо­ро­ша, од­нак я би з нею не же­нив­ся, мені навіть щось подібно­го на дум­ку не прий­шло б. А по то­му ота якась нер­вовість у неї, що май­же відга­дує чо­ловіка; або очі її - го­рять вже, за­ким що оповість! Ду­хо­ва нап­ру­женість при ній прос­то за­му­чує чо­ловіка. Ні, ні, моя жінка не та­ка має бу­ти! Напр., не мо­жу собі уяви­ти, щоб во­на мені по­да­ва­ла ра­но до ліжка ка­ву або щоб вий­шла про­ти ме­не з шніцельком; а до то­го ще бідна… бррр!»

Я сміюся з та­ких «мужів» і уни­каю їх то­ва­рист­ва, мов ураз­ли­вих мух. Я й не «люб­лю» ніко­го й не кло­по­чу­ся ніяки­ми муж­чи­на­ми; а ко­ли ду­маю про них, так стоїть між ни­ми Оря­дин, як світи­ло. Я з ним не сход­жу­ся ніко­ли, хоч він і жи­ве тут, од­нак знаю, що він іде «вго­ру». Він пра­цює в од­но­го з най­знатніших ад­во­катів і про йо­го го­во­рять, що він «бист­ро­ум­ний і здібний чо­ловік». В жіночім світі ухо­дить за по­жа­да­ну партію, тим більше, що є гар­ний і не ро­бить собі з жінок нічо­го. Про­жив­ши тут у пані Мар­ко май­же цілий рік, не стріча­ла я йо­го ніко­ли, і аж в ос­татніх днях зга­да­но­го ро­ку зійшлись ми при­пад­ком. [85] Од­но­го ра­зу зай­шла я до бібліоте­ки яко­гось то­ва­рист­ва, щоб там виб­ра­ти якусь книж­ку для пані

Марко. Са­ме в тій хвилі, ко­ли я хотіла всту­па­ти в кімна­ту, ство­ри­ли­ся двері зсе­ре­ди­ни і він вий­шов. По­ба­чив­ши ме­не, змішав­ся до пе­ре­ля­ку: тим ча­сом я, ура­ду­ва­на по­ба­чен­ням йо­го, усміхну­ла­ся; од­нак він лиш поз­до­ро­вив і, не про­мо­вив­ши до ме­не ані сло­ва, відійшов чимс­кор­ше. Йо­го пе­ре­по­лох і змішан­ня вра­зи­ли ме­не так сильно, що я май­же за­бу­ла, чо­го сю­ди прий­шла. Я не бу­ла йо­му ще бай­дуж­ною, це поміти­ла я відра­зу. Так ля­ка­ти­ся мож­на лиш тих осіб, про кот­рих ду­мається мно­го, а уни­кається їх. Я усміха­ла­ся свавільно при спо­гаді цілої при­ти­чи­ни, во­но наст­ро­юва­ло ме­не в першій хвилі ве­се­ло, так, в першій хвилі: бо опісля ду­ма­ла я вже дов­го й інак­ше про йо­го. Ми би ще мог­ли злу­чи­ти­ся, ду­ма­ла я між іншим, од­нак злу­ка з ним не бу­ла для ме­не чимсь ду­же важ­ним.

Вернувшись цього-та­ки ве­чо­ра з про­гульки з па­нею Мар­ко, я ки­ну­лась втом­ле­на на со­фу і обер­ну­ла­ся ли­цем до стіни. Я аж до вто­ми на­ду­ма­ла­ся над ним. Не ба­ча­чи йо­го цілий рік, я май­же за­бу­ла про йо­го, а те­пер віджи­ла на­раз ціла ми­нувшість, і я по­чу­ла йо­го вплив. Чи це вплив йо­го виг­ля­ду - він змужнів ще більше і змінив­ся - чи це вплив тієї якоїсь си­ли, що па­ну­ва­ла завсігди наді мною, навіть по­ми­мо всього опо­ру з моєї сто­ро­ни?

«Die Li­ebe ist ein we­ites Me­er und hat se­ine Eb­be und Flut, se­ine Bran­dung und Rif­fe, se­ine sturm­be­weg­ten Wo­gen und se­ine glat­te und kla­re Spi­egelf­lac­he», [86] - сто­яло раз в однім ду­же гарнім лю­бовнім листі од­но­го німця.

***

Небавом по тім по­ди­ба­ла я йо­го знов. Я йшла з Ок­са­ною і пізна­ла йо­го вже зда­ле­ка.

- Це гар­ний муж­чи­на, що он тут іде, На­тал­ко! - заміти­ла во­на.

- Гарний.

- Він ми­нає щод­ня поп­ри на­ше меш­кан­ня, став не­дав­но моїм сусідом. При­дивіться йо­му доб­ре, в нього є ра­са.

Я мов­ча­ла, за­таївши своє наг­ле зво­ру­шен­ня. Я ніко­ли не зга­ду­ва­ла мо­лодій жінці про свій «ро­ман» з ним, а те­пер не бу­ла до то­го відповідна хви­ля. Він над­хо­див чим­раз ближ­че. Я зна­ла йо­го над­то доб­ре, щоб не поміти­ти зміни, яка зай­шла з ним у тій хвилі, ко­ли ми­нав нас. Йо­го очі розіскри­ли­ся так, що це «щось», що об­гор­та­ло йо­го давніше при мені, за­во­лоділо ним і в цій хвилі! Я мог­ла би собі по­ду­ма­ти, що він ме­не не завсігди «лю­бить», хоч як ми розс­та­ли­ся… Він поз­до­ро­вив ме­не май­же уп­ря­мо.

- Ви знай­омі з ним і не ка­же­те ані сло­ва! - на­ки­ну­ла­ся на ме­не Ок­са­на.

- Це знай­омість ще з моєї батьківщи­ни, - відповіла я побіжно.

- Чи ви знаєте йо­го ближ­че?

- Знаю.

- Що ж це за один?

- От собі!

- Його хід ха­рак­те­рис­тич­ний, - ще­бе­та­ла во­на.

- Справді, - обізва­лась я. - В нього відповідає собі все пос­по­лу, йо­го хід, йо­го ру­хи, йо­го письмо і ха­рак­тер - все од­на­ко­ве.

- А сер­це йо­го?

- А ме­не що во­но об­хо­дить?

- Ох, які ж ви прудкі! - І во­на розсміяла­ся. А я по­ду­ма­ла собі як­раз те са­ме, що пе­ред ро­ком, при розс­танні, і май­же ти­ми са­ми­ми сло­ва­ми: «Та­ким люб­лю йо­го, гор­дим і сильним», - а опісля по­сумніла…

***

Одного дня, мо­же, в три місяці по тій стрічі, пішла я з мо­ло­дою то­ва­риш­кою на якусь на­борзі улад­же­ну вис­та­ву об­разів. Ми зна­хо­ди­ли­ся в пе­ред­послідній кімнаті. Мо­ло­да дівчи­на за­дер­жу­ва­ла­ся дов­го при кождім об­разі, а я вер­та­ла все на­но­во від од­но­го до дру­го­го. В при­ти­ка­ючій послідній кімнаті чу­ти бу­ло, як му­жеський го­лос щось по­яс­няв, а на те відповідав який­сь го­лос жіно­чий; цей му­жеський зда­вав­ся мені знай­омим. Ми­на­ючи поп­ри ство­рені двері, заг­ля­ну­ла я не­замітно в кімна­ту і по­ба­чи­ла там Оря­ди­на. Пе­ре­ля­ка­на, мет­ну­лась я впе­ред, од­нак він по­ба­чив ме­не. За­раз по тім по­чав до ко­гось ду­же го­лос­но го­во­ри­ти і сміяти­ся, і ніко­ли, ніко­ли в житті не за­бу­ду я інто­нації мо­ви йо­го і ха­рак­те­ру йо­го тодішнього сміху! Од­но й дру­ге ти­ка­лось ме­не, ма­ло ме­не по­ни­зи­ти.

Я чу­ла, як спа­леніла сильно. Він сміявся так, мов­би йо­му хто да­ру­вав мільйо­ни, і за­яв­ляв мені тим сміхом, що не жу­риться мною зовсім. Це зра­ни­ло ме­не так, що я з до­са­ди